ЛІТЕРАТУРНА СТОРІНКА











 

ВСТАТИ ПОРУЧ

(оповідання)

   Він мені не подобався, мій сусіда по сходовій клітці. Старезний дідусь з голим черепом; шкіра на ньому зжовкла, зморщена, мов печене яблуко, сам худий, як жердина - у чому тільки душа тримається? Чалапає по сходах, головою хитає з боку в бік, щось постійно бурмоче собі під носа. Вигляд весь час невдоволений. І що він там бурчить – чи то погода йому не подобається, чи то владу періщить – майже не второпаєш, але як гляне на тебе своїми вицвілими, проте колючими очицями – моторошно стає на душі, немов схопив він тебе на гарячому. Та дарма що ні в чому не винний, однак виникає нестримне бажання ретируватися звідти якомога скоріше. Бо, здається, крізь його запалені очі дивиться на тебе з докором сама Вічність.
- Невже теж таким стану в старості? – думав я, вкотре намагаючись непомітно оминути старого. – Він же древній як світ. Мабуть, ще динозаврів бачив. Невже життя насправді таке лихе, що дід за свій вік стільки невдоволення в ньому визбирав?.. Кажуть, з роками приходить мудрість. І де ж вона, щось я не бачу. Адже в моєму розумінні мудрість – це доброта…
   Я знав, що не мені судити старого, проте не міг реагувати на нього байдуже. Живе один, відлюдько відлюдьком - та хто ж з таким жити схоче? Але ж він старезний-старезнючий, як один не боїться?
  Мені все здавалося, що я чимось йому не догодив. Можливо, тим, що молодий, шалений - як кінь, стрибаю через сходинки, енергії через край.
  Батьки і діти – вічна проблема людства, а що ж тоді казати про дідів та онуків? І хоч я йому, на щастя, не онук, проте яка велика прірва між нами – і фізична, і духовна. Час створює нездоланні перешкоди для порозуміння поколінь.
  Нездоланні? Ні! Одного разу я зробив відкриття, яке мене вразило.
  Я повертався зі школи осіннім днем, їв морозиво і ще здаля побачив старого.
  Він стояв під деревом нахилившись і щось там робив унизу. Підійшовши ближче, я зрозумів: дід годував хвору псину, яка прибилася до нашого двору кілька тижнів тому. Старий діставав нехитру їжу з пакета, з яким кожного дня ходив до магазину, ламав м’якуш хліба, ковбасу і кидав собаці. А пес, схожий на живу мумію, та ще й з покаліченою лапою, повільно жував – чи то зовсім був слабкий, чи то зубів не вистачало. Опершись на дерево, дідусь гладив його по загривку.
  Вперше старий нічого не буркотів, в його очах світилося щось таке, що примусило мене зупинитися поруч. Я привітався.
- Можна? – і теж присів біля собаки. Пес з надією глянув на мене, і я його надії виправдав: віддав рештки морозива.
- Він тут нещодавно, - сказав я старому. – У нього лапу перебито.
- Я знаю, - відповів дідусь. – Кожного дня його підгодовую... Йому, бач, треба м’якеньке – старий, замість зубів самі пеньки. Як у мене… - він сумно посміхнувся. – А хто його в старості пожаліє?.. Вигнали, мабуть, колишні господарі… Кому ми, старі, потрібні? Пережитки часу…
Я піднявся і вперше глянув прямо у вічі старому:
- У вас зовсім нікого немає?
- Чого ж немає? Є діти, онуки, правнуки, всі є… Та в них своє життя – бурхливе, я за ними не встигаю. Тож не хочу бути тягарем. Згадають коли – радий. Головне - щоб усі були здорові. Так, Барбосе?
 Пес вдячно дивився на старого і вихляв облізлим хвостом. Шукав ласки зморщеної, всіяної пігментними плямами руки.
- Вибачте мені, - раптом сказав я.
- За що? – здивувався дідусь.
- Я … не завжди вітався… вдавав, що не помічаю…
- Пусте, - посміхнувся старий. – Ти молодий, ще не навчений все помічати. Та й не така це весела наука…
- Може, вам допомогти в чомусь треба, так ви кличте мене! – щиросердно запропонував я.
- Дякую, дякую, хлопчику… Нічого не треба… Ось дивись, яке лагідне сонечко. Останні теплі деньки… - він повів рукою навколо. – Як красиво вмирає природа. Не кожна людина так вміє… - і зітхнув.
  А я подумав: це не час зводить нездоланні мури, це робимо ми, люди. У нас завжди є безліч причин, щоб не зрозуміти, не помітити іншого. І ці причини здаються нам такими серйозними, значущими – зручними. А як же ще виправдати свої байдужість та егоїзм?

  Та інколи для того, щоб порозумітися, навіть не треба слів. Достатньо зробити разом якусь непомітну, але світлу справу. Або просто встати поруч та помилуватися сумно-прекрасним осіннім пейзажем…
САКЛАКОВ ВЛАДИСЛАВ, 11 кл.


СОН
Рассказ
Все началось, когда Саша переехала в другой город по работе, а так как Саша была суеверная, то пошла к гадалке узнать ближайшие перспективы. Подошла к нужному дому, только позонить собралась, как дверь отворилась, сильно скрипя.
- Заходи, Саша!.. – послышался голос из темноты.
Было страшновато, но Саше уж больно интересно стало. Она вошла и даже немного удивилась: все было в жутковатом полумраке, на ковре, спиной к ней сидела женщина, раскладывающая карты. Рядом с ней была толстая книга, старинные свитки, свечи и большой хрустальный шар, переливающийся всеми цветами радуги.
- Проходи, садись, - продолжила гадалка, маня девушку рукой.
Саша покорно села напротив.
- Хочешь узнать свою судьбу? – заговорила женщина, не отводя глаз от карт.
- Откуда вы знаете? – завороженно ответила вопросом на вопрос девушка.
- Я многое знаю, Саша… Так что, я права?
- Да…
- Ну тогда посмотрим…- женщина аккуратно взяла хрустальный шар и поставила его перед собой.
Она начала водить вокруг него руками, что-то нашептывая, шар засверкал, свечи погасли, стало жутко. Вдруг глаза у гадалки засветились и она двойным голосом сказала:
- Тебя ждет три счастья и одно несчастье. Это все, что я вправе тебе сказать.
- Все?
- Да, можешь идти!
- Х-хорошо, - пролепетала Саша и пулей вылетела из того дома.
Всю дорогу до остановки девушка думала, какие же это могут быть счастья и что за несчастье. Она так задумалась, что не заметила, как со всего маху врезалась в какого-то мужчину.
- Ой, извините, вы не ушиблись? – ей действительно было очень неудобно.
- Да ничего-ничего, все в порядке, - сказал незнакомец, потирая плечо.
- Я такая неуклюжая…
- Ничего страшного, я тоже, - улыбнулся мужчина.- Вас как зовут?
- Саша.
- Какое совпадение! Я тоже Саша!
Они раззнакомились, и выяснилось, что у них много общего. К тому же, они жили в одном доме, просто в разных подъездах. Это был первая Сашина удача. Потом они встречались и вскоре поженились. Это было второе счастье. Потом Саша узнала, что беременна. Это было третье счастье. Александр предложил назвать сына Сашей, но Александра отказалась, утверждая, что три Саши в одной семье – это несколько странно, поэтому назвали сына Алешей.
И все было хорошо, жизнь текла своим чередом, но Александра начала сильно волноваться, ведь впереди ее ожидало напророченное несчастье. Однажды ночью Саше приснилось, что какие-то белые руки берут спящего Алешу из колыбели и несут к окну. Саша закричала и проснулась в холодном поту. Она быстро подбежала к кроватке сына, но его там не было, а окно было открыто…
Прошло два месяца, Саша тяжело переживала утрату.
«Вот оно, мое несчастье… Мое последнее несчастье…»
Но вскоре Александре приснилось, что те самые белые руки с ножом приближались к ее спящему мужу. Саша вновь закричала и проснулась, но было уже поздно: Александр был уже мертв.
Саша, злая, в слезах, побежала к той самой гадалке, ворвалась в ее дом и с порога закричала:
- Ты говорила: одно несчастье! Одно! А на деле их было два!
- Нет, Саша, несчастье было одно, и оно заключается в том, что ты ходишь во сне…
Москалёва Анна, 8-Б класс



Що є ЖИТТЯ?

Легке питання. Уже легке, бо знаю, визріло, достояло: життя - то поле. Поле, до якого приставлений ти орачем, піклувальником. І як глядітимеш ти своє поле, скільки сили і снаги вкладеш у кожний паросток, такі й будуть жнива...
Напувай свої зерна із криниці свого серця, пролийся над ними світлом своїх поривань, порятуй від громовиць сумнівів та образ. Плекай поле з ранньої весни до пізньої осені, батькам дякуючи, що навчили.
 А зимою? Зима - спочинок. Віддай себе своєму полю, не шкодуючи, а потім виконай найостаннішу місію - обернися добривом. Добриво - від слова "добро"... Ляж під полем.
А тоді підіймись над ним.
І вбери, напийся очима його розкоші-величі, і зміряй височінь над ним із рахманно-тремтливими піснями жайворонків. Гарно?.. Ой, гарно... Славні підросли зернята, добрі... скільки в них сяйва, бо в кожному - частина твого серця-сонця.
Ах, скільки сяйва-тепла, сяйва-турботи, сяйва-любові. І поєднаються вони, забринять в єдиному спалаху, відчиняючи перехід.  Світла дорога. Чи без кінця?..
Не замислюйся, все відпусти. І йди... Йди!
Бачиш, тебе чекають?!
Можливо, там ще багато незораних полів.  
Саклакова М.М.



Чарівна весна
Встає сонечко. Воно простягає свої промінчики й розтоплює сніг. Вже час весни, якої всі так зачекалися.
Весною ти виходиш на двір і стоїш, вдихаючи в себе аромат весни, який так манить, а легкий вітерець щось цікаве шепоче у вушко.
Десь вдалечині намалювались білі плямочки. То проліски, які щойно проклюнулися з-під вже майже розталого снігу. Згодом на деревах з’являються молоді листочки. Ліс розквітає.

Весна найкраща, бо після холодної зими хочеться погрітися на сонечку. Влітку надто спекотно, а весною так добре, не холодно і не жарко, а просто прохолодно.
Всі тваринки вже скоріш вилазять з норок. Маленький зайчик народився узимку, тому він перший вибіг на вулицю, щоб подивитися, яка ж красива весна. Білочка кличе своїх діток збирати горішки на сніданок. Ведмедик вилазить з барлогу, позіхає та оглядається, дивиться, що змінилося з осені. Пташечки, які грілися, притиснувшись одна до одної, полетіли поближче до сонечка, щоб краще зігрітися.

Весна – це коли душу переповнює така вільність, коли ти можеш летіти кудись у небо і не зупинятися... Весною завжди щось надихає. Приходить багато думок у голову. Можна сісти на якомусь горбочку і просто сидіти та мріяти, мріяти, поки не набридне. Ходячи по лісу, можна побачити, як усе навкруги радіє весні і написати щось про чарівну весну. Так і мене надихнула на цю розповідь весна. 
Єфремова Катерина, 6-А


СЕРДЦЕ, НЕ ПЛАЧЬ!
Мое сердце долго ныло,
Ведь оно тебя любило.
Не нужны такие чувства,
Когда любят до безумства,

И уходят без сомненья,
Позабыть просить прощенья.
Душу многим растерзали
И любовь у них забрали...

ЛЮБОВЬ ПОД МАСКОЙ
Ночью мы с тобой одни
Там, где гаснут фонари,
Где по улицам мы бродим,
Молча в небо вместе смотрим,
Говорим про любовь,
Наши чувства не ноль,
Не боимся признаваться
И не хотим расставаться.

Начинает светать:
маски пора надевать.
Нам с тобою не остаться,
Время нам пришло прощаться.
Этот мир иллюзий полон,
Вкус любви немного солон.
Ненадолго ночь нас меняет,
Днем любви не возникает.

Иванов Алексей, 9-Б


***
Я хотел тебя позабыть,
Но судьба не дала отпустить.
Привязанность или любовь
Одинаково причиняют боль.
Я это знаю, я понимаю,
Только опять на себе ощущаю,
Как сердце в клочья, душа скулит,
Ведь до сих пор, словно рана, болит.

***
Я устал притворяться,
Собой не казаться.
Когда-то был одним,
А теперь стал другим.
Когда мы были детьми,
То как-то жили без лжи.
Теперь предательство и боль,
И снова стынет в жилах кровь.
Раньше я был собой,
А теперь сам не свой.
Хватит душе страдать,
Нужно миру себя показать!

Иванов Алексей, 9-Б класс





ЩАСТЯ

Щастя - це річка,
що лине по світу.
Щастя - це квітка,
це спогад про літо.

Щастя - це люди,
що будуть з тобою,
коли тобі добре
й коли в тебе горе.

Щастя - це кішка,
що спить у куточку.
Щастя для мами - 
здорові діточки.

Щастя - це світ,
що завжди коло мене.
Щастя - це батько,
бабуся і ненька.

Щастя для квітки - 
метелик яскравий,
Світ її добрий, 
великий, цікавий.

Щастя - це зірка, 
що впала у руки.
Щастя - це віра
У світле майбутнє.

Щастя для мене - 
Чарівная казка,
Ваше життя 
буде також прекрасним!

В.Ш., 7 клас



ЧУДО ЕСТЬ!

А я как сгоревшая лампочка,
хочу опять засветить.
Как незаметная точка,
хочу не сломаться, жить...

Но выбивает рубильники,
опять заскок электричества.
Мы все, как вечные странники, 
пути одного одиночества.

И ноты слишком мажорные,
я загорюсь и погасну.
Ты знаешь точно - минорное,
но хоть какое-то счастье!

Гирлянды бывают разные,
рабочая часть листа.
Мы пишем рассказы страстные, 
историю без конца.

И гармонические тритоны, 
бемоли мимо, но все же есть.
Живем, подстраиваясь под гормоны,
все строго помним о слове "месть".
А я лишь верю, что ЧУДО есть!) 

Гандзевич Иоланта, 11 класс




ПОЛОЖИТЕЛЬНЫЙ НАСТРОЙ

Тот, кто живет, прекрасно знает,
что главное не случай, а настрой,
с которым в жизни все бессмысленным бывает
иль счастье рядом вечно и покой.
Мы делимся на солнышко и тучку,
на дождик маленький, грибной и на грозу,
на море и на океан,
на ветер и на ураган.

Имеет каждый выбор в жизни,
и выбирает верный путь, а если нет,

то человека на нужный путь не повернуть.
Я посоветую тебе быть умным,
не верить в зло, а верить в доброту,
быть честным, радостным и дружелюбным,
идти к мечте во сне и наяву.

Галаган Алиса, 7-А


НОВЫЙ ГОД

Новый год - время чудес,

Озарения небес,
Новой жизни старт отменный,
Старой - финиш непременный.
Новый год - время новинок
И душистых мандаринок.
Лучше дня ты не найдешь,
Хоть весь мир и обойдешь!

Федоренко Ксюша, 6-А кл.





КОСМІЧНІ НАТХНЕНЦІ

Ви знаєте, що поруч із нами живуть невидимі космічні істотки? Вони прилітають до нас з планети під назвою Натхнення. Вони маленькі й пухнасті. І завжди подорожують по троє. Одного з них звуть Нат, другого - Хне, третього - Ння. Перший прибулець відповідає за початок якоїсь роботи, другий - за середину, третій - за кінець. Зустрітися з ними не так уже й просто, але цілком можливо! Вони прилітають до тих людей, які мають красиву душу і світлі думки та прагнуть зробити навколишній світ кращим. 



Хне і Ння - великі друзі! Якщо їх розлучити, то кінець ніколи не залетить тобі в голову й ти не зможеш його придумати. 



Мешканці планети Натхнення дуже примхливі, вони теж люблять все красиве, і якщо вже прилітають до когось, то трудяться разом із ним до сьомого поту. Хоч насправді пітніти вони не вміють, проте вміють надихати. Інколи до нашої домівки злітається стільки інопланетян-натхненців, що ми просто не знаємо, до якої роботи братися. Стільки з’являється дивовижних ідей! Але бувають такі часи, коли ми кличемо їх до себе, заманюємо солодким печивом, апельсинами, шоколадками, а вони не відгукуються і не прилітають. Якщо хочеш їх зловити про запас, все одно вони вислизнуть з рук й залетять до нас в голову лише тоді, коли настане час. 



Але нам треба остерігатися ворогів натхненців - це мешканці іншої, ворогуючої з ними планети, яка називається Лінь. Лінивці завжди заважають братам Нат, Хне і Ння. Вони можуть залетіти в голову й не пускати натхненців. Тут уже все залежить від самої людини: якщо вона чекає посланців Натхнення, то повинна зробити все для того, щоб Лінь не заволоділа нею. Для цього треба не піддаватися їй, не слухати порожніх обіцянок її жителів, а працювати над собою, пізнавати світ і радіти життю, роблячи кожен день дивовижні відкриття!

Єфремова Катя, 6-А



 Не бросайте бумажные письма... 

Не бросайте бумажные письма,
Им не стоит сгорать от огня, 
А иначе они, словно листья,  

Упорхнут, покидая тебя. 
В них есть чувства без лживых мотивов,  
Память жизни, семейный уют... 
Мы ж идем за железным призывом! 
Ну, а письма безмолвно гниют.  
Современное общество - маска.  
Мы забыли, что значит любить,  
И в глазах лишь фальшивости краска. 
Здесь не стоит о чувствах трубить.  
Не поймут современные дети:  
Электронный конверт - их удел.  
Письма гонят без жалости плети,  
Разве это еще не предел?  
А ведь правда, листочек бумаги 
раньше был долгожданным, родным,  
А сейчас мы Контакта бродяги,  
Там,где буква прозрачней, чем дым. 
И неважно, пусть сотни тех лайков,  
Сокращая слова, ставя смайл, 
Ты поймешь, что приелся вкус байки 

И не вставить души в свой эмайл.

Елочка           


ДВІ КОМЕТИ


Пізно ввечері в безхмарному небі
Летіли комети поряд лиш дві,
Своєю красою засліпили півсвіту,
Летіли і згасли ...То були ми…

Мій космосе любий, ти - доля моя,
Для мене ти - Всесвіт, ємкий, недосяжний, 
Без твоїх очей я - вже не я…
Мій любий, смішний, такий легковажний.

Ти - Сонце моє, теплом мене грієш. 
Колись я почула: «Зоре моя,
Ти мною кохана навіки, ти вІриш? 
Що ти побажаєш, то вмить зроблю я...»


І я добре знала вже, що відповім,
Бо бажала я лиш одного…
«Любий, просто ніколи не йди»…

Та не стало тебе, як на Марсі води.

Ти обіцяв, але ти як комета…

Яскрава, красива і швидко згасаєш,

Я ж просто звичайна розмінна монета,

А ти за ляльок всіх близьких людей маєш

Летіли комети
поряд лиш дві,
Летіли і згасли …то були ми…


Ладченко Альона, 10 клас



Я - ЄВРОПЕЄЦЬ
Я - європеєць. Так, безумовно, та коли я починаю мислити про себе в масштабах глобальних, у першу чергу що спливає на думці? Я - українець. Я - мелітополець. Учень дев'ятого класу. Люблячий син та брат. Людина, яка має багато сподівань на майбутнє і бачить це, особисте майбутнє лише в контексті державного. Можливо, своїм одноліткам я видаюся смішним, адже батьки привчили мене думати не лише про себе.
Ми - українці. Ми - нація, яка своїм минулим спокутувала чимало гріхів людства, сплатила чимало боргів людства, і, здається, нарешті позбавила себе лихої карми. З одного боку, це гірка іронія, з іншого - підґрунтя. Основа для того, щоб, пройшовши найтяжчі випробування, зберегти свою людську сутність, передати свою духовність, довести свою гідність.
Кожне випробування - це наближення до світла. І світло це - в українській думці, в українському серці.
І нам, українцям, є із чим іти в Європу. Ми цілісні. Ми самодостатні. Нам є чим пишатися і за що себе поважати. І йдемо ми туди не для того, щоб інші це визнали. Адже вони можуть усього не знати - ми знаємо!
Ідемо ми як рівні - для дружніх контактів, для того, щоб крокувати в ногу і разом творити майбутнє.
Я - українець. Це в першу чергу. Тільки так. І тоді вони зрозуміють. І зустрінуть з повагою.

Саклаков Владислав




Книжкові сни
– Не плутайся під ногами! Іди краще книжку почитай! – говорила мати, коли Дениско ледве не зачепив каструлю з борщем.
– Не хочу я читати! Всі книжки нецікаві! Всюди пишеться якась маячня! – кричав Дениско, насупивши брови.
– Ну і будеш ти дурним! Нічого не знатимеш! – сказала мати і вкинула у борщ капусту.
Від цих слів Дениско миттю вибіг з кухні у свою кімнату.
– Почитай книгу! Почитай книгу! Це ж джерело знань! – кривляв мати Дениско.
Він взяв у руки книжку Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» і прочитав три сторінки.
– Маячня! Зовсім нецікаво! – захлопнув книжку Дениско і сів виконувати домашнє завдання.
Все зробивши, він ліг спати (оскільки задали дуже багато, Дениско довго все робив).
Чудовий сон йому сниться! Дениско скаче на білому коні і махає мечем! Тільки що він переміг ворога, і зараз всі люди навколо аплодують!
– Який молодець!
– Багатир наш!
Раптом ця картинка зникла з очей, і перед нею постала інша. Дениско опинився в якомусь лісі, а поряд з ним сидить волохатий дядько і косить пшеницю.
– Бідний мій Робінзон Крузо! Бідний мій Робінзон Крузо! – сказав хтось. Дениско озирнувся і побачив на дереві білого папугу-какаду.
«Робінзон Крузо? Невже?» – подумав Дениско. Він стояв і дивувався, що Крузо його не бачить. Чому це?
Раптом Робінзон підхопився і поліз по драбині на скелю біля свого «будинку» (важко було це назвати будинком). Дениско за ним.
Коли Крузо опинився на скелі, то він одразу вхопився за підзорну трубу і подивився на берег. Там були якісь люди. Вони… Вони вбивали когось…
Раптом картинка з Робінзоном зникла.
«Ні! Я хочу продовження!» – подумав Дениско.
Інша картинка була дуже цікава. Посеред старої кімнати стояв товстий дядько, худа тітка, товстий хлопчик одинадцяти років, велетень (такий великий! Ледве вміщувався в кімнаті!) та чорнявий хлопчик одинадцяти років в окулярах та зі шрамом у вигляді блискавки на чолі. Хлопчик в окулярах стояв як вкопаний.
– Та це ж Гаррі Поттер! – крикнув Дениско, але його ніхто не почув.
– Я хто? – спитав Гаррі.
– Ну, ясна річ хто – чарівник ти, – сказав велетень. – І ще який! А будеш ще краще, коли трошки підучишся. Ким ти ще міг бути, з такими-то батьками? І взагалі саме час тобі лист свій прочитати.
І велетень протягнув Гаррі листа. І, звичайно, це був лист від школи чарування і чаклунства «Хогвартс»!
І знов ця картинка зникла, і замість неї з’явилася інша. Посеред ночі якийсь хлопчик з фотоапаратом стояв із витріщеними очима. Біля склепу бродив привид.
Денискові стало страшно. Швидше б все це закінчилося.
Хлопчик підніс фотоапарат до очей і клацнув. Після цього він миттю побіг кудись.
І знову картинка зникла. Дениско хотів подивитись на те фото і дізнатись, чи розкаже хлопчик про цю подію друзям, але було пізно.
Дениско прокинувся. Вже був ранок. Він швидко одягнувся і пішов снідати. За сніданком він згадував те, що йому наснилось. Це був неймовірний сон!
– Мамо, а в нас є книжка «Пригоди Робінзона Крузо»? – раптом спитав Дениско у мами.
– Так, – здивовано відповіла мати. – Невже читати зібрався?
– А що?
– Та невже? Яка радість! – посміхнулася мати.
– А «Гаррі Поттер» є? – запитав Дениско.
– Тільки три перші частини. Якщо хочеш, ми тобі потім ще купимо.
– А ти не знаєш, як називається книжка, де є сюжет з хлопчиком, який фотографував привида?
– Здається, «Тореадори з Васюківки».
– Ти мені знайдеш усі ці книги?
– Я що сплю? – здивувалася мати.
– Ні, я просто хочу почитати. І, мабуть, ще почитаю «П’ятнадцятирічного капітана».

Книга – це світ фантазій. Світ захоплюючих пригод. Немає в світі людини, яка б не читала книжок. Вони ж такі цікаві!

Єфремова Катя, 6-А клас     


ЭТО ВАЖНО

Как это важно - окунуться в старину
И прикоснуться к памяти столетий.
Здесь предки собирались на войну,
Осознавая, что за жизнь в ответе
Своих детей, сестер и матерей,
Своей страны, которая однажды,
Воспрянет духом, зазвучит сильней
Призыв для всех, свободных и отважных...
Их Хортица звала к себе не зря:
Светили всем казацкие зарницы...
Как это важно: уважать себя
И предками своими так гордиться!

ХОРТИЦЯ
Оповитий легендами острів,
Де колись вирувала-кипіла
Вільна думка, і шаблі тут гострі
На загарбників лютих точили.
Ельдорадо для всіх, духом вільних,
Хто бажав захистити Вітчизну,
Для завзятих, сміливих і сильних,
І для схожих, і зовсім для різних...
Ти в історії тьмяній світанок,
Моя Хортиця, край запорізький,
Ти нескорена і нездоланна
І залишишся в серці, як пісня.

Саклаков Влад, 9-А                                      




МЕТРО 

Метро… безумный поток едущих куда-то людей,
Метро… здесь ты встретишь друзей, врагов и вождей.
Заходя в метро, становишься серой массой.
Оно разделяет людей по линиям, трассам.
Тебе не кажется, что жизнь подобна метро…?
Вагоны подобны судьбам...?
Приходя в эту жизнь, ты скрываешь нутро,
Открываешься лишь немногим людям.
Мы пытаемся стереть всё, что было до этой поездки.
И едешь ты на поводу своей судьбы.
Иногда поддаваясь своим нервным всплескам.
В тишине тихо слышен шепот твоей мольбы.

СВОБОДА

свобода! безудержно летящее слово...
свобода! чистого ветра дыхание…
свобода! хочется жить ею снова и снова…
свобода! такое огромное на душу влияние

мы жили как в сетях - тянули ОНИ нас, словно рыб рыбаки
мы жили в молчании - и слушали ИХ, как дураки!
насколько же сладок вкус той самой свободы...?
настолько же гадок вкус прошлых прожитых дней!

Ладченко Алена, 10 класс

ХОКУ

(Хоку - це спроба в маленькому побачити велике, спробувати зупинити біг часу і опинитися у вічності)


***
Барвисті крила
У неба кришталі 
Розкинула райдуга.

***
Росистий ранок.
Босоніж по полю
Йде новий день.

***
Сонце рано встало.
Чому кінця добігти
Так поспішає літо?..
                                  Д.С., 6 клас

ПОРИ РОКУ                    

Коли весна приходить в гості,
То починає жити все:
Квітки з деревами співають,
і вже щебечуть ластівки.
На п'яти літо наступає,
Бо сонце гріє-пригріває,
І чути трелі солов'я - 
Улюблена пора моя!
Хтось любить осінь кольорову,
якій приходить вже пора
послати всіх дітей до школи.
Дарунки стиглі роздавать.
Зима приходить крадучись,
сніжок із нею разом мчить,
і поспішає Новий рік,
а Дід Мороз всім приберіг
по подаруночку і зник.
Усі радіють: Новий рік -
найщасливіше свято всіх!!

Семенов Микита, 7-А клас




   ЧТО Ж... 



Мое счастье - с оглядкой,
На секунды, мгновенья.
Зато боль бесконечна
И всевластно сомненье:
НЕ НУЖНА?! Лишь игрушка?
Времяпрепровожденье?
Я?! У ног?! Чтоб не скучно?!
Вот мое назначенье?!.
Что ж, согласна: играй в меня,
Милый мой мальчик.
Понарошку люби,
Раз не можешь иначе.
Понарошку ласкай - 
Я игре буду верить,
А любовь мою выстави
Смело за двери.
От неё - лишь тоска,
От неё - лишь безумство,
Но ЛЮБЛЮ!.. И себя 
Ненавижу за чувство.

Алёнушка


* * *
Это чудо, а может, везение,
Есть победы, а есть поражения.
Есть герои, а есть предатели.
Есть конфеты, а есть фантики.
Есть любовь, а есть ненависть.
Это связано сложными смыслами,
Секретами и рассказами,
Отношениями и фразами.
Порой мы делаем выборы,  
и не всегда бываем правы мы. 
Но наши ошибки - как способы
начать все сначала просто так. 
Я чувствую облегчение,
Когда в душе просветление. 
Со временем мы меняемся. 
И сами себе удивляемся. 
В друзьях  иногда ошибаемся
Мысли, заметки - сплошное дурачество. 
Может, изменишь свое ты ребячество?
Пусть будет минута дежурной славы. 
Не надо нам бизнеса и шоу для камер. 
А лучше бы просто мир этот замер. 
Жить выпадает один лишь раз,
Так что не стоит жить на показ. 
И на весь мир обижаемся.

Елочка

ЩАСТЯ ПІД НОСОМ

(оповідання)

Мені не хотілося жити… Навіщо жити, коли в тебе нема щастя, нема друзів, ти потвора, батьки не вірять тобі, коли кажеш правду? Для чого?.. Скажіть, для чого?
Я лежала на своєму ліжку, обійнявши іграшкового зайчика. Настрій в мене, як і кожного дня, був жахливий. І чого мені так не щастить?
Швидко натягнувши на себе пальто та шарфик, я вибігла на вулицю. Прохолодний вітер плутав моє волосся, а сухе листя, яке кружляло навколо мене, псувало настрій ще більше. Я ходила безлюдними вулицями, розкидаючи ногами листя. Потім почала його збирати і, коли вже у моїй руці листячко не вміщалося, підкинула в повітря. Воно опинилося високо наді мною, повільно опускаючись на землю. Деякі листочки упали на мене, але я не стала струшувати їх і пішла далі.
Під зовсім голим деревом сиділо маленьке цуценятко, яке з голови до хвоста трусилося. Я підійшла, взяла його на руки і засунула під пальто. Якийсь час цуценятко ще трусилося, а коли перестало, я зазирнула під пальто і побачила, що воно міцно спить. Я сіла на лавочку і просиділа там ще з годину, щоб не будити цуценятко. А коли воно прокинулося і подивилося на мене, в його очах я прочитала: «Дякую!»
Цієї миті в моїй голові з’явилася думка: «А воно не скаржиться на своє життя…». Але цю думку перемогла інша: «Які люди дурні! Як можна так чинити з безхатніми собаками та котами?!»
Щоб не залишати цуценятка знов мерзнути на вулиці, я винесла з дому коробку та дві ковдрочки (одну - на дно коробки, другою - вкрити цуцика)
- Я буду тебе звати Бобік, - сказала я і поклала цуцика у коробку.
Під теплою ковдрочкою Бобік швидко заснув. Потім я ще трохи прогулялася і пішла додому.
Цього вечора  я читала книжку, і мені на очі трапили такі слова: «Не треба шукати щастя - воно під носом».
Ці слова зайшли у мою голову і більше не виходили звідти. Кожен день я думала, що ж означають ці слова. Де ж воно, щастя? Але кожен раз все закінчувалося думками: «Брехня! Якщо воно під носом, то чому я його не розгледіла?»  Я навіть повісила в себе над столом маленький папірець з цими словами. Кожного дня, коли я робила домашнє завдання, дивилась на папірець і думала, де ж ото щастя?
Одного вечора, коли я сиділа за столом із чашкою чаю і писала свого щоденника, я все зрозуміла.
Я зрозуміла, що це за щастя! Воно ж в мене величезне!
Я повинна дякувати Богові, що в мене є сім’я, батьки, є дім, є, чим харчуватися, що я не хворію на смертельну хворобу і хоча б навіть за те, що я живу...
Всіх цих підстав було достатньо, щоб зрозуміти, що за щастя в мене. І на моєму обличчі з’явилася посмішка, яка вже два місяці там не з’являлася.


                                                 Єфремова Катерина, 6-А клас











НАДЕЮСЬ, БУДЕТ...


Зачем живем и всех прощаем? 

Сами себя не понимаем. Всегда кричим, когда нам больно... Нет, хватит, говорю: довольно! А для меня так непривычно. 
И мне так страшно, что проснусь, 
В реальность эту окунусь. 
Тебе я больше не приснюсь. 
В самой себе увижу грусть. 
От криков лопнет голова... 
Такие страшные слова... 
Как ты их можешь говорить? 
Я не могу тебя простить... 
Все! Надоело! Ухожу! 
Прощать себя я не прошу...
... Ну а сейчас все изменилось,
Твои слова волною смылись. 
Нахлынут новые слова:
И это важно для меня. 
Забыт тот холод января. 
Пришла весенняя пора. 
Надеюсь, будет для меня
Согреет в эти дни дождя. 
Я, тихо сидя у окна, 
Допью вот этот вкусный час,
Пусть для других все, как обычно, 
 
И все обиды позабылись. 
Любовь, удача, красота. 
Хоть капля нежности, тепла... 
И это все не жизнь, а рай. 

Иоланта Гандзевич, 11 класс




                                                        ДРУГАЯ

Ушла мятежность. Я теперь другая.
До крови не сбиваю кулаки.
Небрежно кличи со щитов стираю,
И те, иные, больше не враги.

Мне не выносит мозг несправедливость,
И не лишает сна чужая ложь.
Я воевала, чтобы быть счастливой,
Свою сжигая душу ни за грош.

Я верила отважно и наивно
В то, что дорогу надо выгрызать,
И в ярости себе казалась сильной,
И тяжело училась я прощать.

Мой в ножнах меч давно лежит за креслом.
Затуплены жестокие клинки.
Слова теперь редки и полновесны,
А в сердце – ни бравады, ни тоски…

Я к миру шла тропою непростою,
Сквозь кровь и слезы, через страх и боль…
Но лишь такой цены в итоге стоит
В душе усталой благостный покой…
                                                                              М.С.


СНИ

У кімнаті щось стукнуло. Сашко прокинувся і оглянув кімнату. На підвіконні була прозора, блакитна пляма. Він придивився і… то був вовк, який пильно дивився на Сашка.
«Це сон! Це все сон!» - заспокоював себе Сашко.
- Привіт, Сашко, - раптом сказав вовк. - Тільки не лякайся і не думай, що це сон.
- Т-ти хто? – спитав Сашко. Він був настільки переляканий, що ледве вимовляв слова.
- Я Сон, - спокійно відповів вовк. - Пішли зі мною, там я все розповім.
- А куди ми підемо? – продовжував запитувати Сашко.
- У Сонляндію. Підійди до мене.
Сашко зі страхом встав і підійшов до вовка.
- Залазь на мене, - вовк зістрибнув з підвіконня і присів, а Сашко сів на нього.
Раптом вовк злетів у відчинене вікно і полетів у зоряне небо. З кожним стрибком вовка вони віддалялися все далі від Землі. Коли вони були вже далеко від неї, Сашко спитав:
- А як ми тут дихаємо?
- Я зробив навколо нас невидиме коло, яке втримує повітря, - пояснив вовк.
Вони пролетіли повз Місяць і рушили далі.
«Невже він рухається швидше за ракету?» - весь час думав Сашко.
Вовк летів до планети за розміром трошки менше Землі і кольором, як Місяць. За кілька хвилин він сів на цю планету, і Сашко озирнувся. А тут таке!
Навколо Сашка ходили різні тварини! Вони були такі ж прозорі та блакитні, як вовк.
- Хто це? – спитав Сашко.
- Це Сни, - сказав вовк, - Пішли, я все тобі по дорозі розповім.
І Вовк повів Сашка містом, в якому були такі ж рослини, але інші будівлі за формою. Це були пухнасті кульки з отвором, які висіли на дереві. Сашкові захотілося в них залізти.
- Почну з того, - сказав вовк, - що всі ми Сни, які вночі спускаються на Землю, залітають людям у голову і дарують їм чарівні мультики, які створює їхня уява. Я - твій Сон.
- А чому ви саме тварини? – спитав Сашко.
- Яка твоя улюблена тварина? – спитав вовк.
- А це до чого? – здивувався Сашко, - Ну… Вовк. Я зрозумів! Це залежить від людини! Це залежить від того, яку тварину вона любить, я вгадав?
- Так, молодець. Коли людина змінює улюблену тварину, то і Сон змінюється.
- А якщо людина зовсім не любить тварин?
- Тоді до неї з’являється лев, бо він найголовніший серед тварин.
- Зрозуміло…
- Ми, вилітаючи з голови, залишаємо захисне поле…
- Для чого? – перебив вовка Сашко.
- Для того, щоб Кошмарам, коли ми хворіємо, було важче потрапити до голови людини.
- В мене аж два питання. Перше: а де ж ці кошмари, хіба вони не тут живуть? Друге: ви хворієте?
- Кошмари живуть на іншій планеті. Вони виглядають, як маленькі чорні кульки з очима та ротом. Сон, який потрапить у ту країну, більше не повернеться.
- Жах!
- І… Так, ми хворіємо. У нас навіть лікарня є. Взагалі-то ми хворіємо як мінімум день. У той момент людям нічого не сниться, а коли ми хворіємо довше, то до людей приходять Кошмари.
- А чому ти саме мені вирішив це розповісти?
- Коли я залізаю до тебе в голову, щоб ти отримав сон, я бачу, як повз мене пролітають твої думки, і одна з них була: «Звідки беруться сни?»
- М-м… - Сашкові дуже подобалась відповідь на це питання, - Я вже давно хотів спитати… А як ви влізаєте у голову?
- Ми зменшуємося.
Раптом вовк зупинився.
- На цьому наша подорож закінчуються, - сказав вовк.
- І я більше тебе не побачу?
- Нічого обіцяти не можу, але ти можеш мені дещо пообіцяти.
- Що? – спитав Сашко.
- Мені дуже подобається образ вовка – будь ласка, не міняй свою улюблену тварину.
- Обіцяю!
- Сідай на мене, - сказав вовк і присів, а Сашко заліз на нього.
Вовк злетів і полетів назад на Землю.
- А раптом мої батьки почули, як ми з тобою при зустрічі розмовляли і зайшли до моєї кімнати, а мене там нема! - злякався Сашко.
- Ні, вони не прокинулися, бо твоїми батьками зараз займаються Сни.
Сашко заспокоївся.
Ось вони вже і прилетіли. Сашко забрався у своє ліжко.
- Прощавай, Сашко! – сказав вовк.
- Прощавай, - сумно сказав Сашко – йому не хотілося, щоб Сон покинув його і повертався лише тоді, коли він спатиме. Але ж нічого не поробиш.
- Не сумуй, - сказав йому вовк на прощання, - адже ми зустрічатимемося кожної ночі! До зустрічі! Добрих снів!
І Сашкові здалося, що вовк посміхнувся. Але, мабуть, він уже спав.
Єфремова Катя, 6-А







4 комментария:

  1. Це просто дивовижно - мати таке філософське ставлення до життя в шостому класі! Мудре, сильне оповідання. Респект!

    ОтветитьУдалить
  2. Елочка, стихотворение о письмах очень понравилось. Попала в самую точку! Хочется цитировать: "А сейчас мы Контакта бродяги, Там,где буква прозрачней, чем дым". Как сильно и образно!
    "И не вставить души в свой эмайл" - иначе не скажешь. Молодец!

    ОтветитьУдалить
  3. ЛИЦА
    Сижу, скучаю у окна,
    Листаю дней былых страницы,
    В тени цветастого сукна,
    А за окном листва как лица.

    Мелькают, встретиться зовут,
    А где? Разбросаны по свету.
    Одни в душе всегда живут,
    Другие канули уж в лету.

    К вискам прижалась седина,
    Снежком беспечья и ошибок.
    Ветрами лет разорена,
    Жизнь в бледных копиях улыбок.

    Так много лиц, а я одно
    Искал всегда, не уставая,
    И одиночества вино
    Меня наполнило до края

    И всё же знаю - есть она.
    Иначе просто быть не может
    За горизонт уйдёт луна.
    Там солнце - нам оно поможет.
    С.Г.

    ОтветитьУдалить
    Ответы
    1. Красивое стихотворение! Так образно и тонко. А еще жизненно. Спасибо!

      Удалить