ВСТАТИ ПОРУЧ
(оповідання)
Він мені не
подобався, мій сусіда по сходовій клітці. Старезний дідусь з голим черепом;
шкіра на ньому зжовкла, зморщена, мов печене яблуко, сам худий, як жердина - у
чому тільки душа тримається? Чалапає по сходах, головою хитає з боку в бік,
щось постійно бурмоче собі під носа. Вигляд весь час невдоволений. І що він там
бурчить – чи то погода йому не подобається, чи то владу періщить – майже не
второпаєш, але як гляне на тебе своїми вицвілими, проте колючими очицями –
моторошно стає на душі, немов схопив він тебе на гарячому. Та дарма що ні в
чому не винний, однак виникає нестримне бажання ретируватися звідти якомога
скоріше. Бо, здається, крізь його запалені очі дивиться на тебе з докором сама
Вічність.
- Невже теж таким стану в старості? – думав я, вкотре
намагаючись непомітно оминути старого. – Він же древній як світ. Мабуть, ще
динозаврів бачив. Невже життя насправді таке лихе, що дід за свій вік стільки
невдоволення в ньому визбирав?.. Кажуть, з роками приходить мудрість. І де ж
вона, щось я не бачу. Адже в моєму розумінні мудрість – це доброта…
Я знав, що не мені судити старого, проте не
міг реагувати на нього байдуже. Живе один, відлюдько відлюдьком - та хто ж з
таким жити схоче? Але ж він старезний-старезнючий, як один не боїться?
Мені все
здавалося, що я чимось йому не догодив. Можливо, тим, що молодий, шалений - як
кінь, стрибаю через сходинки, енергії через край.
Батьки і діти –
вічна проблема людства, а що ж тоді казати про дідів та онуків? І хоч я йому,
на щастя, не онук, проте яка велика прірва між нами – і фізична, і духовна. Час
створює нездоланні перешкоди для порозуміння поколінь.
Нездоланні? Ні!
Одного разу я зробив відкриття, яке мене вразило.
Я повертався зі
школи осіннім днем, їв морозиво і ще здаля побачив старого.
Він стояв під
деревом нахилившись і щось там робив унизу. Підійшовши ближче, я зрозумів: дід
годував хвору псину, яка прибилася до нашого двору кілька тижнів тому. Старий
діставав нехитру їжу з пакета, з яким кожного дня ходив до магазину, ламав
м’якуш хліба, ковбасу і кидав собаці. А пес, схожий на живу мумію, та ще й з
покаліченою лапою, повільно жував – чи то зовсім був слабкий, чи то зубів не
вистачало. Опершись на дерево, дідусь гладив його по загривку.
Вперше старий
нічого не буркотів, в його очах світилося щось таке, що примусило мене
зупинитися поруч. Я привітався.
- Можна? – і теж присів біля собаки. Пес з надією глянув
на мене, і я його надії виправдав: віддав рештки морозива.
- Він тут нещодавно, - сказав я старому. – У нього лапу
перебито.
- Я знаю, - відповів дідусь. – Кожного дня його
підгодовую... Йому, бач, треба м’якеньке – старий, замість зубів самі пеньки.
Як у мене… - він сумно посміхнувся. – А хто його в старості пожаліє?.. Вигнали,
мабуть, колишні господарі… Кому ми, старі, потрібні? Пережитки часу…
Я піднявся і вперше глянув прямо у вічі старому:
- У вас зовсім нікого немає?
- Чого ж немає? Є діти, онуки, правнуки, всі є… Та в них
своє життя – бурхливе, я за ними не встигаю. Тож не хочу бути тягарем. Згадають
коли – радий. Головне - щоб усі були здорові. Так, Барбосе?
Пес вдячно дивився
на старого і вихляв облізлим хвостом. Шукав ласки зморщеної, всіяної
пігментними плямами руки.
- Вибачте мені, - раптом сказав я.
- За що? – здивувався дідусь.
- Я … не завжди вітався… вдавав, що не помічаю…
- Пусте, - посміхнувся старий. – Ти молодий, ще не
навчений все помічати. Та й не така це весела наука…
- Може, вам допомогти в чомусь треба, так ви кличте мене!
– щиросердно запропонував я.
- Дякую, дякую, хлопчику… Нічого не треба… Ось дивись,
яке лагідне сонечко. Останні теплі деньки… - він повів рукою навколо. – Як
красиво вмирає природа. Не кожна людина так вміє… - і зітхнув.
А я подумав: це
не час зводить нездоланні мури, це робимо ми, люди. У нас завжди є безліч
причин, щоб не зрозуміти, не помітити іншого. І ці причини здаються нам такими
серйозними, значущими – зручними. А як же ще виправдати свої байдужість та
егоїзм?
Та інколи для
того, щоб порозумітися, навіть не треба слів. Достатньо зробити разом якусь
непомітну, але світлу справу. Або просто встати поруч та помилуватися
сумно-прекрасним осіннім пейзажем…
САКЛАКОВ ВЛАДИСЛАВ, 11 кл.
СОН
Рассказ
Все
началось, когда Саша переехала в другой город по работе, а так как Саша была
суеверная, то пошла к гадалке узнать ближайшие перспективы. Подошла к нужному
дому, только позонить собралась, как дверь отворилась, сильно скрипя.
-
Заходи, Саша!.. – послышался голос из темноты.
Было
страшновато, но Саше уж больно интересно стало. Она вошла и даже немного
удивилась: все было в жутковатом полумраке, на ковре, спиной к ней сидела
женщина, раскладывающая карты. Рядом с ней была толстая книга, старинные
свитки, свечи и большой хрустальный шар, переливающийся всеми цветами радуги.
-
Проходи, садись, - продолжила гадалка, маня девушку рукой.
Саша
покорно села напротив.
-
Хочешь узнать свою судьбу? – заговорила женщина, не отводя глаз от карт.
-
Откуда вы знаете? – завороженно ответила вопросом на вопрос девушка.
-
Я многое знаю, Саша… Так что, я права?
-
Да…
-
Ну тогда посмотрим…- женщина аккуратно взяла хрустальный шар и поставила его
перед собой.
Она
начала водить вокруг него руками, что-то нашептывая, шар засверкал, свечи
погасли, стало жутко. Вдруг глаза у гадалки засветились и она двойным голосом
сказала:
-
Тебя ждет три счастья и одно несчастье. Это все, что я вправе тебе сказать.
-
Все?
-
Да, можешь идти!
-
Х-хорошо, - пролепетала Саша и пулей вылетела из того дома.
Всю
дорогу до остановки девушка думала, какие же это могут быть счастья и что за
несчастье. Она так задумалась, что не заметила, как со всего маху врезалась в
какого-то мужчину.
-
Ой, извините, вы не ушиблись? – ей действительно было очень неудобно.
-
Да ничего-ничего, все в порядке, - сказал незнакомец, потирая плечо.
-
Я такая неуклюжая…
-
Ничего страшного, я тоже, - улыбнулся мужчина.- Вас как зовут?
-
Саша.
-
Какое совпадение! Я тоже Саша!
Они
раззнакомились, и выяснилось, что у них много общего. К тому же, они жили в
одном доме, просто в разных подъездах. Это был первая Сашина удача. Потом они
встречались и вскоре поженились. Это было второе счастье. Потом Саша узнала,
что беременна. Это было третье счастье. Александр предложил назвать сына Сашей,
но Александра отказалась, утверждая, что три Саши в одной семье – это несколько
странно, поэтому назвали сына Алешей.
И
все было хорошо, жизнь текла своим чередом, но Александра начала сильно волноваться,
ведь впереди ее ожидало напророченное несчастье. Однажды ночью Саше приснилось,
что какие-то белые руки берут спящего Алешу из колыбели и несут к окну. Саша
закричала и проснулась в холодном поту. Она быстро подбежала к кроватке сына,
но его там не было, а окно было открыто…
Прошло
два месяца, Саша тяжело переживала утрату.
«Вот
оно, мое несчастье… Мое последнее несчастье…»
Но
вскоре Александре приснилось, что те самые белые руки с ножом приближались к ее
спящему мужу. Саша вновь закричала и проснулась, но было уже поздно: Александр
был уже мертв.
Саша,
злая, в слезах, побежала к той самой гадалке, ворвалась в ее дом и с порога
закричала:
-
Ты говорила: одно несчастье! Одно! А на деле их было два!
-
Нет, Саша, несчастье было одно, и оно заключается в том, что ты ходишь во сне…
Москалёва Анна, 8-Б класс
Що є ЖИТТЯ?
Легке питання. Уже легке, бо знаю, визріло, достояло: життя - то поле. Поле, до якого приставлений ти орачем, піклувальником. І як глядітимеш ти своє поле, скільки сили і снаги вкладеш у кожний паросток, такі й будуть жнива...
Напувай свої зерна із криниці свого серця, пролийся над ними світлом своїх поривань, порятуй від громовиць сумнівів та образ. Плекай поле з ранньої весни до пізньої осені, батькам дякуючи, що навчили.
А зимою? Зима - спочинок. Віддай себе своєму полю, не шкодуючи, а потім виконай найостаннішу місію - обернися добривом. Добриво - від слова "добро"... Ляж під полем.
А тоді підіймись над ним.
І вбери, напийся очима його розкоші-величі, і зміряй височінь над ним із рахманно-тремтливими піснями жайворонків. Гарно?.. Ой, гарно... Славні підросли зернята, добрі... скільки в них сяйва, бо в кожному - частина твого серця-сонця.
Ах, скільки сяйва-тепла, сяйва-турботи, сяйва-любові. І поєднаються вони, забринять в єдиному спалаху, відчиняючи перехід. Світла дорога. Чи без кінця?..
Не замислюйся, все відпусти. І йди... Йди!
Бачиш, тебе чекають?!
Можливо, там ще багато незораних полів.
Саклакова М.М.
Чарівна весна
Встає сонечко. Воно
простягає свої промінчики й розтоплює сніг. Вже час весни, якої всі так
зачекалися.
Весною ти виходиш на
двір і стоїш, вдихаючи в себе аромат весни, який так манить, а легкий вітерець
щось цікаве шепоче у вушко.
Десь вдалечині
намалювались білі плямочки. То проліски, які щойно проклюнулися з-під вже майже
розталого снігу. Згодом на деревах з’являються молоді листочки. Ліс розквітає.
Весна найкраща, бо після
холодної зими хочеться погрітися на сонечку. Влітку надто спекотно, а весною
так добре, не холодно і не жарко, а просто прохолодно.
Всі тваринки вже скоріш
вилазять з норок. Маленький зайчик народився узимку, тому він перший вибіг на
вулицю, щоб подивитися, яка ж красива весна. Білочка кличе своїх діток збирати
горішки на сніданок. Ведмедик вилазить з барлогу, позіхає та оглядається,
дивиться, що змінилося з осені. Пташечки, які грілися, притиснувшись одна до
одної, полетіли поближче до сонечка, щоб краще зігрітися.
Весна – це коли душу
переповнює така вільність, коли ти можеш летіти кудись у небо і не
зупинятися... Весною завжди щось надихає. Приходить багато думок у голову.
Можна сісти на якомусь горбочку і просто сидіти та мріяти, мріяти, поки не
набридне. Ходячи по лісу, можна побачити, як усе навкруги радіє весні і
написати щось про чарівну весну. Так і мене надихнула на цю розповідь весна.
Єфремова Катерина, 6-А
СЕРДЦЕ, НЕ ПЛАЧЬ!
Мое сердце долго ныло,
Ведь оно тебя любило.
Не нужны такие чувства,
Когда любят до безумства,
И уходят без сомненья,
Позабыть просить прощенья.
Душу многим растерзали
И любовь у них забрали...
ЛЮБОВЬ ПОД МАСКОЙ
Ночью мы с тобой одни
Там, где гаснут фонари,
Где по улицам мы бродим,
Молча в небо вместе смотрим,
Говорим про любовь,
Наши чувства не ноль,
Не боимся признаваться
И не хотим расставаться.
Начинает светать:
маски пора надевать.
Нам с тобою не остаться,
Время нам пришло прощаться.
Этот мир иллюзий полон,
Вкус любви немного солон.
Ненадолго ночь нас меняет,
Днем любви не возникает.
Иванов Алексей, 9-Б
***
Я хотел тебя позабыть,
Но судьба не дала отпустить.
Привязанность или любовь
Одинаково причиняют боль.
Я это знаю, я понимаю,
Только опять на себе ощущаю,
Как сердце в клочья, душа скулит,
Ведь до сих пор, словно рана, болит.
***
Я устал притворяться,
Собой не казаться.
Когда-то был одним,
А теперь стал другим.
Когда мы были детьми,
То как-то жили без лжи.
Теперь предательство и боль,
И снова стынет в жилах кровь.
Раньше я был собой,
А теперь сам не свой.
Хватит душе страдать,
Нужно миру себя показать!
Иванов Алексей, 9-Б класс
ЩАСТЯ
Щастя - це річка,
що лине по світу.
Щастя - це квітка,
це спогад про літо.
Щастя - це люди,
що будуть з тобою,
коли тобі добре
й коли в тебе горе.
Щастя - це кішка,
що спить у куточку.
Щастя для мами -
здорові діточки.
Щастя - це світ,
що завжди коло мене.
Щастя - це батько,
бабуся і ненька.
Щастя для квітки -
метелик яскравий,
Світ її добрий,
великий, цікавий.
Щастя - це зірка,
що впала у руки.
Щастя - це віра
У світле майбутнє.
Щастя для мене -
Чарівная казка,
Ваше життя
буде також прекрасним!
В.Ш., 7 клас
ЧУДО ЕСТЬ!
А я как сгоревшая лампочка,
хочу опять засветить.
Как незаметная точка,
хочу не сломаться, жить...
Но выбивает рубильники,
опять заскок электричества.
Мы все, как вечные странники,
пути одного одиночества.
И ноты слишком мажорные,
я загорюсь и погасну.
Ты знаешь точно - минорное,
но хоть какое-то счастье!
Гирлянды бывают разные,
рабочая часть листа.
Мы пишем рассказы страстные,
историю без конца.
И гармонические тритоны,
бемоли мимо, но все же есть.
Живем, подстраиваясь под гормоны,
все строго помним о слове "месть".
А я лишь верю, что ЧУДО есть!)
Гандзевич Иоланта, 11 класс
ПОЛОЖИТЕЛЬНЫЙ НАСТРОЙ
Тот, кто живет, прекрасно знает,
что главное не случай, а настрой,
с которым в жизни все бессмысленным бывает
иль счастье рядом вечно и покой.
Мы делимся на солнышко и тучку,
на дождик маленький, грибной и на грозу,
на море и на океан,
на ветер и на ураган.
Имеет каждый выбор в жизни,
и выбирает верный путь, а если нет,
то человека на нужный путь не повернуть.
Я посоветую тебе быть умным,
не верить в зло, а верить в доброту,
быть честным, радостным и дружелюбным,
идти к мечте во сне и наяву.
Галаган Алиса, 7-А
НОВЫЙ ГОД
Новый год - время чудес,
Озарения небес,
Новой жизни старт отменный,
Старой - финиш непременный.
Новый год - время новинок
И душистых мандаринок.
Лучше дня ты не найдешь,
Хоть весь мир и обойдешь!
Федоренко Ксюша, 6-А кл.
КОСМІЧНІ НАТХНЕНЦІ
Ви знаєте, що поруч із нами живуть невидимі космічні істотки? Вони прилітають до нас з планети під назвою Натхнення. Вони маленькі й пухнасті. І завжди подорожують по троє. Одного з них звуть Нат, другого - Хне, третього - Ння. Перший прибулець відповідає за початок якоїсь роботи, другий - за середину, третій - за кінець. Зустрітися з ними не так уже й просто, але цілком можливо! Вони прилітають до тих людей, які мають красиву душу і світлі думки та прагнуть зробити навколишній світ кращим.
Хне і Ння - великі друзі! Якщо їх розлучити, то кінець ніколи не залетить тобі в голову й ти не зможеш його придумати.
Мешканці планети Натхнення дуже примхливі, вони теж люблять все красиве, і якщо вже прилітають до когось, то трудяться разом із ним до сьомого поту. Хоч насправді пітніти вони не вміють, проте вміють надихати. Інколи до нашої домівки злітається стільки інопланетян-натхненців, що ми просто не знаємо, до якої роботи братися. Стільки з’являється дивовижних ідей! Але бувають такі часи, коли ми кличемо їх до себе, заманюємо солодким печивом, апельсинами, шоколадками, а вони не відгукуються і не прилітають. Якщо хочеш їх зловити про запас, все одно вони вислизнуть з рук й залетять до нас в голову лише тоді, коли настане час.
Але нам треба остерігатися ворогів натхненців - це мешканці іншої, ворогуючої з ними планети, яка називається Лінь. Лінивці завжди заважають братам Нат, Хне і Ння. Вони можуть залетіти в голову й не пускати натхненців. Тут уже все залежить від самої людини: якщо вона чекає посланців Натхнення, то повинна зробити все для того, щоб Лінь не заволоділа нею. Для цього треба не піддаватися їй, не слухати порожніх обіцянок її жителів, а працювати над собою, пізнавати світ і радіти життю, роблячи кожен день дивовижні відкриття!
Єфремова Катя, 6-А
Не бросайте бумажные письма...
Не бросайте бумажные письма,
ВСТАТИ ПОРУЧ
(оповідання)
СОН
(оповідання)
Він мені не
подобався, мій сусіда по сходовій клітці. Старезний дідусь з голим черепом;
шкіра на ньому зжовкла, зморщена, мов печене яблуко, сам худий, як жердина - у
чому тільки душа тримається? Чалапає по сходах, головою хитає з боку в бік,
щось постійно бурмоче собі під носа. Вигляд весь час невдоволений. І що він там
бурчить – чи то погода йому не подобається, чи то владу періщить – майже не
второпаєш, але як гляне на тебе своїми вицвілими, проте колючими очицями –
моторошно стає на душі, немов схопив він тебе на гарячому. Та дарма що ні в
чому не винний, однак виникає нестримне бажання ретируватися звідти якомога
скоріше. Бо, здається, крізь його запалені очі дивиться на тебе з докором сама
Вічність.
- Невже теж таким стану в старості? – думав я, вкотре
намагаючись непомітно оминути старого. – Він же древній як світ. Мабуть, ще
динозаврів бачив. Невже життя насправді таке лихе, що дід за свій вік стільки
невдоволення в ньому визбирав?.. Кажуть, з роками приходить мудрість. І де ж
вона, щось я не бачу. Адже в моєму розумінні мудрість – це доброта…
Я знав, що не мені судити старого, проте не
міг реагувати на нього байдуже. Живе один, відлюдько відлюдьком - та хто ж з
таким жити схоче? Але ж він старезний-старезнючий, як один не боїться?
Мені все
здавалося, що я чимось йому не догодив. Можливо, тим, що молодий, шалений - як
кінь, стрибаю через сходинки, енергії через край.
Батьки і діти –
вічна проблема людства, а що ж тоді казати про дідів та онуків? І хоч я йому,
на щастя, не онук, проте яка велика прірва між нами – і фізична, і духовна. Час
створює нездоланні перешкоди для порозуміння поколінь.
Нездоланні? Ні!
Одного разу я зробив відкриття, яке мене вразило.
Я повертався зі
школи осіннім днем, їв морозиво і ще здаля побачив старого.
Він стояв під
деревом нахилившись і щось там робив унизу. Підійшовши ближче, я зрозумів: дід
годував хвору псину, яка прибилася до нашого двору кілька тижнів тому. Старий
діставав нехитру їжу з пакета, з яким кожного дня ходив до магазину, ламав
м’якуш хліба, ковбасу і кидав собаці. А пес, схожий на живу мумію, та ще й з
покаліченою лапою, повільно жував – чи то зовсім був слабкий, чи то зубів не
вистачало. Опершись на дерево, дідусь гладив його по загривку.
Вперше старий
нічого не буркотів, в його очах світилося щось таке, що примусило мене
зупинитися поруч. Я привітався.
- Можна? – і теж присів біля собаки. Пес з надією глянув
на мене, і я його надії виправдав: віддав рештки морозива.
- Він тут нещодавно, - сказав я старому. – У нього лапу
перебито.
- Я знаю, - відповів дідусь. – Кожного дня його
підгодовую... Йому, бач, треба м’якеньке – старий, замість зубів самі пеньки.
Як у мене… - він сумно посміхнувся. – А хто його в старості пожаліє?.. Вигнали,
мабуть, колишні господарі… Кому ми, старі, потрібні? Пережитки часу…
Я піднявся і вперше глянув прямо у вічі старому:
- У вас зовсім нікого немає?
- Чого ж немає? Є діти, онуки, правнуки, всі є… Та в них
своє життя – бурхливе, я за ними не встигаю. Тож не хочу бути тягарем. Згадають
коли – радий. Головне - щоб усі були здорові. Так, Барбосе?
Пес вдячно дивився
на старого і вихляв облізлим хвостом. Шукав ласки зморщеної, всіяної
пігментними плямами руки.
- Вибачте мені, - раптом сказав я.
- За що? – здивувався дідусь.
- Я … не завжди вітався… вдавав, що не помічаю…
- Пусте, - посміхнувся старий. – Ти молодий, ще не
навчений все помічати. Та й не така це весела наука…
- Може, вам допомогти в чомусь треба, так ви кличте мене!
– щиросердно запропонував я.
- Дякую, дякую, хлопчику… Нічого не треба… Ось дивись,
яке лагідне сонечко. Останні теплі деньки… - він повів рукою навколо. – Як
красиво вмирає природа. Не кожна людина так вміє… - і зітхнув.
А я подумав: це
не час зводить нездоланні мури, це робимо ми, люди. У нас завжди є безліч
причин, щоб не зрозуміти, не помітити іншого. І ці причини здаються нам такими
серйозними, значущими – зручними. А як же ще виправдати свої байдужість та
егоїзм?
Та інколи для
того, щоб порозумітися, навіть не треба слів. Достатньо зробити разом якусь
непомітну, але світлу справу. Або просто встати поруч та помилуватися
сумно-прекрасним осіннім пейзажем…
САКЛАКОВ ВЛАДИСЛАВ, 11 кл.
СОН
Рассказ
Все
началось, когда Саша переехала в другой город по работе, а так как Саша была
суеверная, то пошла к гадалке узнать ближайшие перспективы. Подошла к нужному
дому, только позонить собралась, как дверь отворилась, сильно скрипя.
-
Заходи, Саша!.. – послышался голос из темноты.
Было
страшновато, но Саше уж больно интересно стало. Она вошла и даже немного
удивилась: все было в жутковатом полумраке, на ковре, спиной к ней сидела
женщина, раскладывающая карты. Рядом с ней была толстая книга, старинные
свитки, свечи и большой хрустальный шар, переливающийся всеми цветами радуги.
-
Проходи, садись, - продолжила гадалка, маня девушку рукой.
Саша
покорно села напротив.
-
Хочешь узнать свою судьбу? – заговорила женщина, не отводя глаз от карт.
-
Откуда вы знаете? – завороженно ответила вопросом на вопрос девушка.
-
Я многое знаю, Саша… Так что, я права?
-
Да…
-
Ну тогда посмотрим…- женщина аккуратно взяла хрустальный шар и поставила его
перед собой.
Она
начала водить вокруг него руками, что-то нашептывая, шар засверкал, свечи
погасли, стало жутко. Вдруг глаза у гадалки засветились и она двойным голосом
сказала:
-
Тебя ждет три счастья и одно несчастье. Это все, что я вправе тебе сказать.
-
Все?
-
Да, можешь идти!
-
Х-хорошо, - пролепетала Саша и пулей вылетела из того дома.
Всю
дорогу до остановки девушка думала, какие же это могут быть счастья и что за
несчастье. Она так задумалась, что не заметила, как со всего маху врезалась в
какого-то мужчину.
-
Ой, извините, вы не ушиблись? – ей действительно было очень неудобно.
-
Да ничего-ничего, все в порядке, - сказал незнакомец, потирая плечо.
-
Я такая неуклюжая…
-
Ничего страшного, я тоже, - улыбнулся мужчина.- Вас как зовут?
-
Саша.
-
Какое совпадение! Я тоже Саша!
Они
раззнакомились, и выяснилось, что у них много общего. К тому же, они жили в
одном доме, просто в разных подъездах. Это был первая Сашина удача. Потом они
встречались и вскоре поженились. Это было второе счастье. Потом Саша узнала,
что беременна. Это было третье счастье. Александр предложил назвать сына Сашей,
но Александра отказалась, утверждая, что три Саши в одной семье – это несколько
странно, поэтому назвали сына Алешей.
И
все было хорошо, жизнь текла своим чередом, но Александра начала сильно волноваться,
ведь впереди ее ожидало напророченное несчастье. Однажды ночью Саше приснилось,
что какие-то белые руки берут спящего Алешу из колыбели и несут к окну. Саша
закричала и проснулась в холодном поту. Она быстро подбежала к кроватке сына,
но его там не было, а окно было открыто…
Прошло
два месяца, Саша тяжело переживала утрату.
«Вот
оно, мое несчастье… Мое последнее несчастье…»
Но
вскоре Александре приснилось, что те самые белые руки с ножом приближались к ее
спящему мужу. Саша вновь закричала и проснулась, но было уже поздно: Александр
был уже мертв.
Саша,
злая, в слезах, побежала к той самой гадалке, ворвалась в ее дом и с порога
закричала:
-
Ты говорила: одно несчастье! Одно! А на деле их было два!
-
Нет, Саша, несчастье было одно, и оно заключается в том, что ты ходишь во сне…
Москалёва Анна, 8-Б класс
Що є ЖИТТЯ?
Легке питання. Уже легке, бо знаю, визріло, достояло: життя - то поле. Поле, до якого приставлений ти орачем, піклувальником. І як глядітимеш ти своє поле, скільки сили і снаги вкладеш у кожний паросток, такі й будуть жнива...
Напувай свої зерна із криниці свого серця, пролийся над ними світлом своїх поривань, порятуй від громовиць сумнівів та образ. Плекай поле з ранньої весни до пізньої осені, батькам дякуючи, що навчили.
А зимою? Зима - спочинок. Віддай себе своєму полю, не шкодуючи, а потім виконай найостаннішу місію - обернися добривом. Добриво - від слова "добро"... Ляж під полем.
А тоді підіймись над ним.
І вбери, напийся очима його розкоші-величі, і зміряй височінь над ним із рахманно-тремтливими піснями жайворонків. Гарно?.. Ой, гарно... Славні підросли зернята, добрі... скільки в них сяйва, бо в кожному - частина твого серця-сонця.
Ах, скільки сяйва-тепла, сяйва-турботи, сяйва-любові. І поєднаються вони, забринять в єдиному спалаху, відчиняючи перехід. Світла дорога. Чи без кінця?..
Не замислюйся, все відпусти. І йди... Йди!
Бачиш, тебе чекають?!
Можливо, там ще багато незораних полів.
Саклакова М.М.
Чарівна весна
Встає сонечко. Воно
простягає свої промінчики й розтоплює сніг. Вже час весни, якої всі так
зачекалися.
Весною ти виходиш на
двір і стоїш, вдихаючи в себе аромат весни, який так манить, а легкий вітерець
щось цікаве шепоче у вушко.
Десь вдалечині
намалювались білі плямочки. То проліски, які щойно проклюнулися з-під вже майже
розталого снігу. Згодом на деревах з’являються молоді листочки. Ліс розквітає.
Весна найкраща, бо після
холодної зими хочеться погрітися на сонечку. Влітку надто спекотно, а весною
так добре, не холодно і не жарко, а просто прохолодно.
Всі тваринки вже скоріш
вилазять з норок. Маленький зайчик народився узимку, тому він перший вибіг на
вулицю, щоб подивитися, яка ж красива весна. Білочка кличе своїх діток збирати
горішки на сніданок. Ведмедик вилазить з барлогу, позіхає та оглядається,
дивиться, що змінилося з осені. Пташечки, які грілися, притиснувшись одна до
одної, полетіли поближче до сонечка, щоб краще зігрітися.
Весна – це коли душу
переповнює така вільність, коли ти можеш летіти кудись у небо і не
зупинятися... Весною завжди щось надихає. Приходить багато думок у голову.
Можна сісти на якомусь горбочку і просто сидіти та мріяти, мріяти, поки не
набридне. Ходячи по лісу, можна побачити, як усе навкруги радіє весні і
написати щось про чарівну весну. Так і мене надихнула на цю розповідь весна.
Єфремова Катерина, 6-А
СЕРДЦЕ, НЕ ПЛАЧЬ!
Мое сердце долго ныло,
Ведь оно тебя любило.
Не нужны такие чувства,
Когда любят до безумства,
И уходят без сомненья,
Позабыть просить прощенья.
Душу многим растерзали
И любовь у них забрали...
ЛЮБОВЬ ПОД МАСКОЙ
Ночью мы с тобой одни
Там, где гаснут фонари,
Где по улицам мы бродим,
Молча в небо вместе смотрим,
Говорим про любовь,
Наши чувства не ноль,
Не боимся признаваться
И не хотим расставаться.
Начинает светать:
маски пора надевать.
Нам с тобою не остаться,
Время нам пришло прощаться.
Этот мир иллюзий полон,
Вкус любви немного солон.
Ненадолго ночь нас меняет,
Днем любви не возникает.
Иванов Алексей, 9-Б
***
Я хотел тебя позабыть,
Но судьба не дала отпустить.
Привязанность или любовь
Одинаково причиняют боль.
Я это знаю, я понимаю,
Только опять на себе ощущаю,
Как сердце в клочья, душа скулит,
Ведь до сих пор, словно рана, болит.
***
Я устал притворяться,
Собой не казаться.
Когда-то был одним,
А теперь стал другим.
Когда мы были детьми,
То как-то жили без лжи.
Теперь предательство и боль,
И снова стынет в жилах кровь.
Раньше я был собой,
А теперь сам не свой.
Хватит душе страдать,
Нужно миру себя показать!
Иванов Алексей, 9-Б класс
ЩАСТЯ
Щастя - це річка,
що лине по світу.
Щастя - це квітка,
це спогад про літо.
Щастя - це люди,
що будуть з тобою,
коли тобі добре
й коли в тебе горе.
Щастя - це кішка,
що спить у куточку.
Щастя для мами -
здорові діточки.
Щастя - це світ,
що завжди коло мене.
Щастя - це батько,
бабуся і ненька.
Щастя для квітки -
метелик яскравий,
Світ її добрий,
великий, цікавий.
Щастя - це зірка,
що впала у руки.
Щастя - це віра
У світле майбутнє.
Щастя для мене -
Чарівная казка,
Ваше життя
буде також прекрасним!
В.Ш., 7 клас
А я как сгоревшая лампочка,
хочу опять засветить.
Как незаметная точка,
хочу не сломаться, жить...
Но выбивает рубильники,
опять заскок электричества.
Мы все, как вечные странники,
пути одного одиночества.
И ноты слишком мажорные,
я загорюсь и погасну.
Ты знаешь точно - минорное,
но хоть какое-то счастье!
Гирлянды бывают разные,
рабочая часть листа.
Мы пишем рассказы страстные,
историю без конца.
И гармонические тритоны,
бемоли мимо, но все же есть.
Живем, подстраиваясь под гормоны,
все строго помним о слове "месть".
А я лишь верю, что ЧУДО есть!)
ПОЛОЖИТЕЛЬНЫЙ НАСТРОЙ
Тот, кто живет, прекрасно знает,
что главное не случай, а настрой,
с которым в жизни все бессмысленным бывает
иль счастье рядом вечно и покой.
Мы делимся на солнышко и тучку,
на дождик маленький, грибной и на грозу,
на море и на океан,
на ветер и на ураган.
что главное не случай, а настрой,
с которым в жизни все бессмысленным бывает
иль счастье рядом вечно и покой.
Мы делимся на солнышко и тучку,
на дождик маленький, грибной и на грозу,
на море и на океан,
на ветер и на ураган.
Имеет каждый выбор в жизни,
и выбирает верный путь, а если нет,
и выбирает верный путь, а если нет,
то человека на нужный путь не повернуть.
Я посоветую тебе быть умным,
не верить в зло, а верить в доброту,
быть честным, радостным и дружелюбным,
идти к мечте во сне и наяву.
Я посоветую тебе быть умным,
не верить в зло, а верить в доброту,
быть честным, радостным и дружелюбным,
идти к мечте во сне и наяву.
Галаган Алиса, 7-А
НОВЫЙ ГОД
Новый год - время чудес,
Озарения небес,
Новой жизни старт отменный,
Старой - финиш непременный.
Новый год - время новинок
И душистых мандаринок.
Лучше дня ты не найдешь,
Хоть весь мир и обойдешь!
Федоренко Ксюша, 6-А кл.
КОСМІЧНІ НАТХНЕНЦІ
Ви знаєте, що поруч із нами живуть невидимі космічні істотки? Вони прилітають до нас з планети під назвою Натхнення. Вони маленькі й пухнасті. І завжди подорожують по троє. Одного з них звуть Нат, другого - Хне, третього - Ння. Перший прибулець відповідає за початок якоїсь роботи, другий - за середину, третій - за кінець. Зустрітися з ними не так уже й просто, але цілком можливо! Вони прилітають до тих людей, які мають красиву душу і світлі думки та прагнуть зробити навколишній світ кращим.
Хне і Ння - великі друзі! Якщо їх розлучити, то кінець ніколи не залетить тобі в голову й ти не зможеш його придумати.
Мешканці планети Натхнення дуже примхливі, вони теж люблять все красиве, і якщо вже прилітають до когось, то трудяться разом із ним до сьомого поту. Хоч насправді пітніти вони не вміють, проте вміють надихати. Інколи до нашої домівки злітається стільки інопланетян-натхненців, що ми просто не знаємо, до якої роботи братися. Стільки з’являється дивовижних ідей! Але бувають такі часи, коли ми кличемо їх до себе, заманюємо солодким печивом, апельсинами, шоколадками, а вони не відгукуються і не прилітають. Якщо хочеш їх зловити про запас, все одно вони вислизнуть з рук й залетять до нас в голову лише тоді, коли настане час.
Але нам треба остерігатися ворогів натхненців - це мешканці іншої, ворогуючої з ними планети, яка називається Лінь. Лінивці завжди заважають братам Нат, Хне і Ння. Вони можуть залетіти в голову й не пускати натхненців. Тут уже все залежить від самої людини: якщо вона чекає посланців Натхнення, то повинна зробити все для того, щоб Лінь не заволоділа нею. Для цього треба не піддаватися їй, не слухати порожніх обіцянок її жителів, а працювати над собою, пізнавати світ і радіти життю, роблячи кожен день дивовижні відкриття!
Єфремова Катя, 6-А
Не бросайте бумажные письма...
Им не стоит сгорать от огня,
А иначе они, словно листья,
Упорхнут, покидая тебя.
В них есть чувства без лживых мотивов,
Память жизни, семейный уют...
Мы ж идем за железным призывом!
Ну, а письма безмолвно гниют.
Современное общество - маска.
Мы забыли, что значит любить,
И в глазах лишь фальшивости краска.
Здесь не стоит о чувствах трубить.
Не поймут современные дети:
Электронный конверт - их удел.
Письма гонят без жалости плети,
Разве это еще не предел?
А ведь правда, листочек бумаги
раньше был долгожданным, родным,
А сейчас мы Контакта бродяги,
Там,где буква прозрачней, чем дым.
И неважно, пусть сотни тех лайков,
Сокращая слова, ставя смайл,
Ты поймешь, что приелся вкус байки
А иначе они, словно листья,
Упорхнут, покидая тебя.
В них есть чувства без лживых мотивов,
Память жизни, семейный уют...
Мы ж идем за железным призывом!
Ну, а письма безмолвно гниют.
Современное общество - маска.
Мы забыли, что значит любить,
И в глазах лишь фальшивости краска.
Здесь не стоит о чувствах трубить.
Не поймут современные дети:
Электронный конверт - их удел.
Письма гонят без жалости плети,
Разве это еще не предел?
А ведь правда, листочек бумаги
раньше был долгожданным, родным,
А сейчас мы Контакта бродяги,
Там,где буква прозрачней, чем дым.
И неважно, пусть сотни тех лайков,
Сокращая слова, ставя смайл,
Ты поймешь, что приелся вкус байки
И не вставить души в свой эмайл.
Елочка
ДВІ КОМЕТИ
Пізно ввечері в безхмарному небі
Летіли комети поряд лиш дві,
Своєю красою засліпили півсвіту,
Летіли і згасли ...То були ми…
Мій космосе любий, ти - доля моя,
Для мене ти - Всесвіт, ємкий, недосяжний,
Без твоїх очей я - вже не я…
Мій любий, смішний, такий легковажний.
Ти - Сонце моє, теплом мене грієш.
Колись я почула: «Зоре моя,
Ти мною кохана навіки, ти вІриш?
Що ти побажаєш, то вмить зроблю я...»
І я добре знала вже, що відповім,
Бо бажала я лиш одного…
«Любий, просто ніколи не йди»…
Та не стало тебе, як на Марсі води.
Ти обіцяв, але ти як комета…
Яскрава, красива і швидко згасаєш,
Я ж просто звичайна розмінна монета,
А ти за ляльок всіх близьких людей маєш
Летіли комети поряд лиш дві,
Летіли і згасли …то були ми…
Я - ЄВРОПЕЄЦЬ
Єфремова Катя, 6-А клас
Саклаков Влад, 9-А
МЕТРО
Єфремова Катерина, 6-А клас
ДВІ КОМЕТИ
Пізно ввечері в безхмарному небі
Летіли комети поряд лиш дві,
Своєю красою засліпили півсвіту,
Летіли і згасли ...То були ми…
Мій космосе любий, ти - доля моя,
Для мене ти - Всесвіт, ємкий, недосяжний,
Без твоїх очей я - вже не я…
Мій любий, смішний, такий легковажний.
Ти - Сонце моє, теплом мене грієш.
Колись я почула: «Зоре моя,
Ти мною кохана навіки, ти вІриш?
Що ти побажаєш, то вмить зроблю я...»
І я добре знала вже, що відповім,
Бо бажала я лиш одного…
«Любий, просто ніколи не йди»…
Та не стало тебе, як на Марсі води.
Ти обіцяв, але ти як комета…
Яскрава, красива і швидко згасаєш,
Я ж просто звичайна розмінна монета,
А ти за ляльок всіх близьких людей маєш
Летіли комети поряд лиш дві,
Летіли і згасли …то були ми…
Ладченко Альона, 10 клас
Я - ЄВРОПЕЄЦЬ
Я - європеєць. Так, безумовно, та коли я починаю мислити
про себе в масштабах глобальних, у першу чергу що спливає на думці? Я -
українець. Я - мелітополець. Учень дев'ятого класу. Люблячий син та брат.
Людина, яка має багато сподівань на майбутнє і бачить це, особисте майбутнє
лише в контексті державного. Можливо, своїм одноліткам я видаюся смішним, адже
батьки привчили мене думати не лише про себе.
Ми - українці. Ми - нація, яка своїм минулим спокутувала
чимало гріхів людства, сплатила чимало боргів людства, і, здається, нарешті
позбавила себе лихої карми. З одного боку, це гірка іронія, з іншого -
підґрунтя. Основа для того, щоб, пройшовши найтяжчі випробування, зберегти свою
людську сутність, передати свою духовність, довести свою гідність.
Кожне випробування - це наближення до світла. І світло це
- в українській думці, в українському серці.
І нам, українцям, є із чим іти в Європу. Ми цілісні. Ми
самодостатні. Нам є чим пишатися і за що себе поважати. І йдемо ми туди не для
того, щоб інші це визнали. Адже вони можуть усього не знати - ми знаємо!
Ідемо ми як рівні - для дружніх контактів, для того, щоб
крокувати в ногу і разом творити майбутнє.
Я - українець. Це в першу чергу. Тільки так. І тоді вони
зрозуміють. І зустрінуть з повагою.
Саклаков
Владислав
Книжкові сни
– Не плутайся під
ногами! Іди краще книжку почитай! – говорила мати, коли Дениско ледве не
зачепив каструлю з борщем.
– Не хочу я
читати! Всі книжки нецікаві! Всюди пишеться якась маячня! – кричав Дениско,
насупивши брови.
– Ну і будеш ти дурним!
Нічого не знатимеш! – сказала мати і вкинула у борщ капусту.
Від цих слів Дениско миттю вибіг з кухні у свою кімнату.
– Почитай книгу! Почитай книгу! Це ж джерело знань! –
кривляв мати Дениско.
Він взяв у руки книжку Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан»
і прочитав три сторінки.
– Маячня! Зовсім нецікаво! – захлопнув книжку Дениско і
сів виконувати домашнє завдання.
Все зробивши, він
ліг спати (оскільки задали дуже багато, Дениско довго все робив).
Чудовий сон йому
сниться! Дениско скаче на білому коні і махає мечем! Тільки що він переміг
ворога, і зараз всі люди навколо аплодують!
– Який молодець!
– Багатир наш!
Раптом ця картинка зникла з очей, і
перед нею постала інша. Дениско опинився в якомусь лісі, а поряд з ним сидить
волохатий дядько і косить пшеницю.
– Бідний мій Робінзон Крузо! Бідний мій Робінзон Крузо! –
сказав хтось. Дениско озирнувся і побачив на дереві білого папугу-какаду.
«Робінзон Крузо?
Невже?» – подумав Дениско. Він стояв і дивувався, що Крузо його не бачить. Чому
це?
Раптом Робінзон
підхопився і поліз по драбині на скелю біля свого «будинку» (важко було це
назвати будинком). Дениско за ним.
Коли Крузо
опинився на скелі, то він одразу вхопився за підзорну трубу і подивився на
берег. Там були якісь люди. Вони… Вони вбивали когось…
Раптом картинка з
Робінзоном зникла.
«Ні! Я хочу
продовження!» – подумав Дениско.
Інша картинка
була дуже цікава. Посеред старої кімнати стояв товстий дядько, худа тітка,
товстий хлопчик одинадцяти років, велетень (такий великий! Ледве вміщувався в
кімнаті!) та чорнявий хлопчик одинадцяти років в окулярах та зі шрамом у
вигляді блискавки на чолі. Хлопчик в окулярах стояв як вкопаний.
– Та це ж Гаррі Поттер! – крикнув Дениско, але його ніхто
не почув.
– Я хто? – спитав Гаррі.
– Ну, ясна річ хто – чарівник ти, – сказав велетень. – І
ще який! А будеш ще краще, коли трошки підучишся. Ким ти ще міг бути, з
такими-то батьками? І взагалі саме час тобі лист свій прочитати.
І велетень
протягнув Гаррі листа. І, звичайно, це був лист від школи чарування і
чаклунства «Хогвартс»!
І знов ця
картинка зникла, і замість неї з’явилася інша. Посеред ночі якийсь хлопчик з
фотоапаратом стояв із витріщеними очима. Біля склепу бродив привид.
Денискові стало
страшно. Швидше б все це закінчилося.
Хлопчик підніс
фотоапарат до очей і клацнув. Після цього він миттю побіг кудись.
І знову картинка
зникла. Дениско хотів подивитись на те фото і дізнатись, чи розкаже хлопчик про
цю подію друзям, але було пізно.
Дениско
прокинувся. Вже був ранок. Він швидко одягнувся і пішов снідати. За сніданком
він згадував те, що йому наснилось. Це був неймовірний сон!
– Мамо, а в нас є книжка «Пригоди Робінзона Крузо»? –
раптом спитав Дениско у мами.
– Так, – здивовано відповіла мати. – Невже читати
зібрався?
– А що?
– Та невже? Яка радість! – посміхнулася мати.
– А «Гаррі Поттер» є? – запитав Дениско.
– Тільки три перші частини. Якщо хочеш, ми тобі потім ще
купимо.
– А ти не знаєш, як називається книжка, де є сюжет з
хлопчиком, який фотографував привида?
– Здається, «Тореадори з Васюківки».
– Ти мені знайдеш усі ці книги?
– Я що сплю? – здивувалася мати.
– Ні, я просто хочу почитати. І, мабуть, ще почитаю
«П’ятнадцятирічного капітана».
Книга – це світ
фантазій. Світ захоплюючих пригод. Немає в світі людини, яка б не читала книжок.
Вони ж такі цікаві!
Єфремова Катя, 6-А клас
ЭТО ВАЖНО
Как
это важно - окунуться в старину
И
прикоснуться к памяти столетий.
Здесь
предки собирались на войну,
Осознавая,
что за жизнь в ответе
Своих
детей, сестер и матерей,
Своей
страны, которая однажды,
Воспрянет
духом, зазвучит сильней
Призыв
для всех, свободных и отважных...
Их
Хортица звала к себе не зря:
Светили
всем казацкие зарницы...
Как
это важно: уважать себя
И предками своими так гордиться!
ХОРТИЦЯ
Оповитий легендами острів,
Де колись вирувала-кипіла
Вільна думка, і шаблі тут гострі
На загарбників лютих точили.
Ельдорадо для всіх, духом вільних,
Хто бажав захистити Вітчизну,
Для завзятих, сміливих і сильних,
І для схожих, і зовсім для різних...
Ти в історії тьмяній світанок,
Моя Хортиця, край запорізький,
Ти нескорена і нездоланна
І залишишся в серці, як пісня.Саклаков Влад, 9-А
МЕТРО
Метро… безумный поток едущих куда-то людей,
Метро… здесь ты встретишь друзей, врагов и вождей.
Заходя в метро, становишься серой массой.
Оно разделяет людей по линиям, трассам.
Тебе не кажется, что жизнь подобна метро…?
Вагоны подобны судьбам...?
Приходя в эту жизнь, ты скрываешь нутро,
Открываешься лишь немногим людям.
Мы пытаемся стереть всё, что было до этой поездки.
И едешь ты на поводу своей судьбы.
Иногда поддаваясь своим нервным всплескам.
В тишине тихо слышен шепот твоей мольбы.
Метро… здесь ты встретишь друзей, врагов и вождей.
Заходя в метро, становишься серой массой.
Оно разделяет людей по линиям, трассам.
Тебе не кажется, что жизнь подобна метро…?
Вагоны подобны судьбам...?
Приходя в эту жизнь, ты скрываешь нутро,
Открываешься лишь немногим людям.
Мы пытаемся стереть всё, что было до этой поездки.
И едешь ты на поводу своей судьбы.
Иногда поддаваясь своим нервным всплескам.
В тишине тихо слышен шепот твоей мольбы.
СВОБОДА
свобода! безудержно летящее слово...
свобода! чистого ветра дыхание…
свобода! хочется жить ею снова и снова…
свобода! такое огромное на душу влияние
мы жили как в сетях - тянули ОНИ нас, словно рыб рыбаки
мы жили в молчании - и слушали ИХ, как дураки!
насколько же сладок вкус той самой свободы...?
настолько же гадок вкус прошлых прожитых дней!
свобода! чистого ветра дыхание…
свобода! хочется жить ею снова и снова…
свобода! такое огромное на душу влияние
мы жили как в сетях - тянули ОНИ нас, словно рыб рыбаки
мы жили в молчании - и слушали ИХ, как дураки!
насколько же сладок вкус той самой свободы...?
настолько же гадок вкус прошлых прожитых дней!
Ладченко Алена, 10 класс
ХОКУ
(Хоку - це спроба в маленькому побачити велике, спробувати зупинити біг часу і опинитися у вічності)
***
Барвисті крила
У неба кришталі
Розкинула райдуга.
***
Росистий ранок.
Босоніж по полю
Йде новий день.
***
Сонце рано встало.
Чому кінця добігти
Так поспішає літо?..
Д.С., 6 клас
ПОРИ РОКУ
Коли весна приходить в гості,
То починає жити все:
Квітки з деревами співають,
і вже щебечуть ластівки.
На п'яти літо наступає,
Бо сонце гріє-пригріває,
Квітки з деревами співають,
і вже щебечуть ластівки.
На п'яти літо наступає,
Бо сонце гріє-пригріває,
І чути трелі солов'я -
Улюблена пора моя!
Хтось любить осінь кольорову,
якій приходить вже пора
послати всіх дітей до школи.
Хтось любить осінь кольорову,
якій приходить вже пора
послати всіх дітей до школи.
Дарунки стиглі роздавать.
Зима приходить крадучись,
сніжок із нею разом мчить,
і поспішає Новий рік,
а Дід Мороз всім приберіг
по подаруночку і зник.
Усі радіють: Новий рік -
найщасливіше свято всіх!!
Зима приходить крадучись,
сніжок із нею разом мчить,
і поспішає Новий рік,
а Дід Мороз всім приберіг
по подаруночку і зник.
Усі радіють: Новий рік -
найщасливіше свято всіх!!
Семенов Микита, 7-А клас
ЧТО Ж...
Елочка
ЧТО Ж...
Мое счастье - с оглядкой,
На секунды, мгновенья.
Зато боль бесконечна
И всевластно сомненье:
НЕ НУЖНА?! Лишь игрушка?
Времяпрепровожденье?
Я?! У ног?! Чтоб не скучно?!
Вот мое назначенье?!.
Что ж, согласна: играй в меня,
Милый мой мальчик.
Понарошку люби,
Раз не можешь иначе.
Понарошку ласкай -
Я игре буду верить,
А любовь мою выстави
Смело за двери.
От неё - лишь тоска,
От неё - лишь безумство,
Но ЛЮБЛЮ!.. И себя
Ненавижу за чувство.
Алёнушка
* * *
Это чудо, а может, везение,
Есть победы, а есть поражения.
Есть герои, а есть предатели.
Есть конфеты, а есть фантики.
Есть любовь, а есть ненависть.
Это связано сложными смыслами,
Секретами и рассказами,
Отношениями и фразами.
Порой мы делаем выборы,
и не всегда бываем правы мы.
Но наши ошибки - как
способы
начать все сначала просто так.
Я чувствую облегчение,
Когда в душе просветление.
Со временем мы
меняемся.
И сами себе удивляемся.
В друзьях иногда ошибаемся
Мысли, заметки - сплошное
дурачество.
Может, изменишь свое ты ребячество?
Пусть будет минута дежурной славы.
Не надо нам бизнеса и шоу для камер.
А лучше бы просто мир этот замер.
Жить выпадает один лишь раз,
Так что не стоит жить на показ.
И на весь мир обижаемся.
Елочка
ЩАСТЯ ПІД НОСОМ
(оповідання)
Мені не хотілося жити… Навіщо жити, коли в тебе нема
щастя, нема друзів, ти потвора, батьки не вірять тобі, коли кажеш правду? Для
чого?.. Скажіть, для чого?
Я лежала на своєму ліжку, обійнявши іграшкового зайчика.
Настрій в мене, як і кожного дня, був жахливий. І чого мені так не щастить?
Швидко натягнувши на себе пальто та шарфик, я вибігла на
вулицю. Прохолодний вітер плутав моє волосся, а сухе листя, яке кружляло
навколо мене, псувало настрій ще більше. Я ходила безлюдними вулицями, розкидаючи
ногами листя. Потім почала його збирати і, коли вже у моїй руці листячко не вміщалося,
підкинула в повітря. Воно опинилося високо наді мною, повільно опускаючись на
землю. Деякі листочки упали на мене, але я не стала струшувати їх і пішла далі.
Під зовсім голим деревом сиділо маленьке цуценятко, яке з
голови до хвоста трусилося. Я підійшла, взяла його на руки і засунула під
пальто. Якийсь час цуценятко ще трусилося, а коли перестало, я зазирнула під
пальто і побачила, що воно міцно спить. Я сіла на лавочку і просиділа там ще з
годину, щоб не будити цуценятко. А коли воно прокинулося і подивилося на мене,
в його очах я прочитала: «Дякую!»
Цієї миті в моїй голові з’явилася думка: «А воно не
скаржиться на своє життя…». Але цю думку перемогла інша: «Які люди дурні! Як
можна так чинити з безхатніми собаками та котами?!»
Щоб не залишати цуценятка знов мерзнути на вулиці, я
винесла з дому коробку та дві ковдрочки (одну - на дно коробки, другою - вкрити
цуцика)
- Я буду тебе звати Бобік, - сказала я і поклала цуцика у
коробку.
Під теплою ковдрочкою Бобік швидко заснув. Потім я ще трохи
прогулялася і пішла додому.
Цього вечора я
читала книжку, і мені на очі трапили такі слова: «Не треба шукати щастя - воно
під носом».
Ці слова зайшли у мою голову і більше не виходили звідти.
Кожен день я думала, що ж означають ці слова. Де ж воно, щастя? Але кожен раз
все закінчувалося думками: «Брехня! Якщо воно під носом, то чому я його не
розгледіла?» Я навіть повісила в себе
над столом маленький папірець з цими словами. Кожного дня, коли я робила домашнє
завдання, дивилась на папірець і думала, де ж ото щастя?
Одного вечора, коли я сиділа за столом із чашкою чаю і
писала свого щоденника, я все зрозуміла.
Я зрозуміла, що це за щастя! Воно ж в мене величезне!
Я повинна дякувати Богові, що в мене є сім’я, батьки, є
дім, є, чим харчуватися, що я не хворію на смертельну хворобу і хоча б навіть за
те, що я живу...
Всіх цих підстав було достатньо, щоб зрозуміти, що за
щастя в мене. І на моєму обличчі з’явилася посмішка, яка вже два місяці там не
з’являлася.
Єфремова Катерина, 6-А клас
НАДЕЮСЬ, БУДЕТ...
Зачем живем и всех прощаем?
Сами себя не понимаем. Всегда кричим, когда нам больно... Нет, хватит, говорю: довольно! А для меня так непривычно.
И мне так страшно, что проснусь,
В реальность эту окунусь.
Тебе я больше не приснюсь.
В самой себе увижу грусть.
От криков лопнет голова...
Такие страшные слова...
Как ты их можешь говорить?
Я не могу тебя простить...
Все! Надоело! Ухожу!
Прощать себя я не прошу...
... Ну а сейчас все изменилось,
Твои слова волною смылись.
Нахлынут новые слова:
И это важно для меня.
Забыт тот холод января.
Пришла весенняя пора.
Надеюсь, будет для меня
Согреет в эти дни дождя.
Я, тихо сидя у окна,
Допью вот этот вкусный час,
Сами себя не понимаем. Всегда кричим, когда нам больно... Нет, хватит, говорю: довольно! А для меня так непривычно.
И мне так страшно, что проснусь,
В реальность эту окунусь.
Тебе я больше не приснюсь.
В самой себе увижу грусть.
От криков лопнет голова...
Такие страшные слова...
Как ты их можешь говорить?
Я не могу тебя простить...
Все! Надоело! Ухожу!
Прощать себя я не прошу...
... Ну а сейчас все изменилось,
Твои слова волною смылись.
Нахлынут новые слова:
И это важно для меня.
Забыт тот холод января.
Пришла весенняя пора.
Надеюсь, будет для меня
Согреет в эти дни дождя.
Я, тихо сидя у окна,
Допью вот этот вкусный час,
Пусть для других все, как обычно,
И все обиды позабылись.
Любовь, удача, красота.
Хоть капля нежности, тепла...
И это все не жизнь, а рай.
Иоланта
Гандзевич, 11 класс
ДРУГАЯ
Ушла мятежность. Я теперь другая.
До крови не сбиваю кулаки.
Небрежно кличи со щитов стираю,
И те, иные, больше не враги.
Мне не выносит мозг несправедливость,
И не лишает сна чужая ложь.
Я воевала, чтобы быть счастливой,
Свою сжигая душу ни за грош.
Я верила отважно и наивно
В то, что дорогу надо выгрызать,
И в ярости себе казалась сильной,
И тяжело училась я прощать.
Мой в ножнах меч давно лежит за креслом.
Затуплены жестокие клинки.
Слова теперь редки и полновесны,
А в сердце – ни бравады, ни тоски…
Я к миру шла тропою непростою,
Сквозь кровь и слезы, через страх и боль…
Но лишь такой цены в итоге стоит
В душе усталой благостный покой…
До крови не сбиваю кулаки.
Небрежно кличи со щитов стираю,
И те, иные, больше не враги.
Мне не выносит мозг несправедливость,
И не лишает сна чужая ложь.
Я воевала, чтобы быть счастливой,
Свою сжигая душу ни за грош.
Я верила отважно и наивно
В то, что дорогу надо выгрызать,
И в ярости себе казалась сильной,
И тяжело училась я прощать.
Мой в ножнах меч давно лежит за креслом.
Затуплены жестокие клинки.
Слова теперь редки и полновесны,
А в сердце – ни бравады, ни тоски…
Я к миру шла тропою непростою,
Сквозь кровь и слезы, через страх и боль…
Но лишь такой цены в итоге стоит
В душе усталой благостный покой…
М.С.
СНИ
У кімнаті щось стукнуло. Сашко
прокинувся і оглянув кімнату. На підвіконні була прозора, блакитна пляма. Він
придивився і… то був вовк, який пильно дивився на Сашка.
«Це сон! Це все сон!» -
заспокоював себе Сашко.
- Привіт, Сашко, - раптом
сказав вовк. - Тільки не лякайся і не думай, що це сон.
- Т-ти хто? – спитав Сашко. Він
був настільки переляканий, що ледве вимовляв слова.
- Я Сон, - спокійно відповів
вовк. - Пішли зі мною, там я все розповім.
- А куди ми підемо? –
продовжував запитувати Сашко.
- У Сонляндію. Підійди до мене.
Сашко зі страхом встав і
підійшов до вовка.
- Залазь на мене, - вовк
зістрибнув з підвіконня і присів, а Сашко сів на нього.
Раптом вовк злетів у відчинене
вікно і полетів у зоряне небо. З кожним стрибком вовка вони віддалялися все
далі від Землі. Коли вони були вже далеко від неї, Сашко спитав:
- А як ми тут дихаємо?
- Я зробив навколо нас невидиме
коло, яке втримує повітря, - пояснив вовк.
Вони пролетіли повз Місяць і
рушили далі.
«Невже він рухається швидше за
ракету?» - весь час думав Сашко.
Вовк летів до планети за розміром
трошки менше Землі і кольором, як Місяць. За кілька хвилин він сів на цю
планету, і Сашко озирнувся. А тут таке!
Навколо Сашка ходили різні
тварини! Вони були такі ж прозорі та блакитні, як вовк.
- Хто це? – спитав Сашко.
- Це Сни, - сказав вовк, -
Пішли, я все тобі по дорозі розповім.
І Вовк повів Сашка містом, в
якому були такі ж рослини, але інші будівлі за формою. Це були пухнасті кульки
з отвором, які висіли на дереві. Сашкові захотілося в них залізти.
- Почну з того, - сказав вовк,
- що всі ми Сни, які вночі спускаються на Землю, залітають людям у голову і
дарують їм чарівні мультики, які створює їхня уява. Я - твій Сон.
- А чому ви саме тварини? –
спитав Сашко.
- Яка твоя улюблена тварина? – спитав
вовк.
- А це до чого? – здивувався
Сашко, - Ну… Вовк. Я зрозумів! Це залежить від людини! Це залежить від того,
яку тварину вона любить, я вгадав?
- Так, молодець. Коли людина
змінює улюблену тварину, то і Сон змінюється.
- А якщо людина зовсім не любить
тварин?
- Тоді до неї з’являється лев,
бо він найголовніший серед тварин.
- Зрозуміло…
- Ми, вилітаючи з голови,
залишаємо захисне поле…
- Для чого? – перебив вовка
Сашко.
- Для того, щоб Кошмарам, коли
ми хворіємо, було важче потрапити до голови людини.
- В мене аж два питання. Перше:
а де ж ці кошмари, хіба вони не тут живуть? Друге: ви хворієте?
- Кошмари живуть на іншій
планеті. Вони виглядають, як маленькі чорні кульки з очима та ротом. Сон, який
потрапить у ту країну, більше не повернеться.
- Жах!
- І… Так, ми хворіємо. У нас
навіть лікарня є. Взагалі-то ми хворіємо як мінімум день. У той момент людям
нічого не сниться, а коли ми хворіємо довше, то до людей приходять Кошмари.
- А чому ти саме мені вирішив
це розповісти?
- Коли я залізаю до тебе в
голову, щоб ти отримав сон, я бачу, як повз мене пролітають твої думки, і одна
з них була: «Звідки беруться сни?»
- М-м… - Сашкові дуже
подобалась відповідь на це питання, - Я вже давно хотів спитати… А як ви влізаєте
у голову?
- Ми зменшуємося.
Раптом вовк зупинився.
- На цьому наша подорож
закінчуються, - сказав вовк.
- І я більше тебе не побачу?
- Нічого обіцяти не можу, але ти можеш мені дещо пообіцяти.
- Що? – спитав Сашко.
- Мені дуже подобається образ
вовка – будь ласка, не міняй свою улюблену тварину.
- Обіцяю!
- Сідай на мене, - сказав вовк
і присів, а Сашко заліз на нього.
Вовк злетів і полетів назад на
Землю.
- А раптом мої батьки почули,
як ми з тобою при зустрічі розмовляли і зайшли до моєї кімнати, а мене там
нема! - злякався Сашко.
Сашко заспокоївся.
Ось вони вже і прилетіли. Сашко
забрався у своє ліжко.
- Прощавай, Сашко! – сказав
вовк.
- Прощавай, - сумно сказав
Сашко – йому не хотілося, щоб Сон покинув його і повертався лише тоді, коли він
спатиме. Але ж нічого не поробиш.
- Не сумуй, - сказав йому вовк
на прощання, - адже ми зустрічатимемося кожної ночі! До зустрічі! Добрих снів!
І Сашкові здалося, що вовк
посміхнувся. Але, мабуть, він уже спав.
Єфремова Катя, 6-А
Це просто дивовижно - мати таке філософське ставлення до життя в шостому класі! Мудре, сильне оповідання. Респект!
ОтветитьУдалитьЕлочка, стихотворение о письмах очень понравилось. Попала в самую точку! Хочется цитировать: "А сейчас мы Контакта бродяги, Там,где буква прозрачней, чем дым". Как сильно и образно!
ОтветитьУдалить"И не вставить души в свой эмайл" - иначе не скажешь. Молодец!
ЛИЦА
ОтветитьУдалитьСижу, скучаю у окна,
Листаю дней былых страницы,
В тени цветастого сукна,
А за окном листва как лица.
Мелькают, встретиться зовут,
А где? Разбросаны по свету.
Одни в душе всегда живут,
Другие канули уж в лету.
К вискам прижалась седина,
Снежком беспечья и ошибок.
Ветрами лет разорена,
Жизнь в бледных копиях улыбок.
Так много лиц, а я одно
Искал всегда, не уставая,
И одиночества вино
Меня наполнило до края
И всё же знаю - есть она.
Иначе просто быть не может
За горизонт уйдёт луна.
Там солнце - нам оно поможет.
С.Г.
Красивое стихотворение! Так образно и тонко. А еще жизненно. Спасибо!
Удалить